Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Тато заледве розумів, що діється, тож головною була я. І мій мозок просто вибухав. ЧОМУ ПОРУЧ НЕ БУЛО ЖОДНОГО ДОРОСЛОГО, ЩОБИ ВЛАДНАТИ ЦЕ? Та часу на роздуми я не мала, потрібно було вирішувати. Я підписала два мільярди документів. Залишила свої підписи на всіх горизонтальних лініях світу. Ставила нескінченні запитання про те, як триватиме операція, що очікувати за «успішного перебігу», які ризики супроводжували цю процедуру, я записувала пояснення лікаря голосовими нотатками на свій айфон. Так я не мала б випустити з уваги жодної важливої деталі. Я навіть наґуґлила все, що можна, про кожного лікаря та медсестру мого тата[43]. Медсестри відвели нас до палати, де тато мав відпочивати перед операцією. Поки він лежав у ліжку, я сиділа поруч на холодному лінолеумі, тримаючи його руку. Поруч був стілець, але в цьому інтенсивно-зосередженому стані стілець мені чомусь видавався надмірною розкішшю, так, ніби сівши на нього, я могла розслабитися.

Я написала своїм дівчатам, тим людям, що складали мою набуту сім’ю. Розповіла, що відбувається, й запитала, чи хтось із них знає когось зі світу нейрології, що міг би дати мені пораду. Зателефонувала своїй тітці, а вона, хоча й теж небагато знала про медичну історію мого батька і не підтримувала з ним особливого зв’язку, сказала, що приїде негайно. ДЯКУЮ, ТІТКО ІЛЕЙНО. Ми не бачилися й не спілкувалися від минулого Дня подяки, та я була така збіса вдячна, що принаймні одна доросла буде поруч. О п’ятій ранку медсестра зайшла до палати і сказала, що до мене відвідувач. ГА? Як я пригадувала, стриптизерів до лікарні я ще не замовляла, хоча це був би шик, звісно. Відвідувач виявився батьком моєї подруги. Хоча Алексіс сама живе в Нью-Йорку, та коли я написала, вона негайно відрядила до мене свого тата. Пол не знав мого батька. Він і мене знав ледь-ледь. Але щойно побачивши, обійняв мене міцно і тепло, це вселило в мене трохи впевненості, а його коричнева шкіряна куртка трохи зігріла й моє змерзле тіло. Я навіть не помітила, що вже тремтіла. ДЯКА НЕБЕСАМ, ПРИЇХАВ ДОРОСЛИЙ! Подумала я. Тоді я переповіла йому про всі плани, розповіла про лікарів, яких обрала, та які післяопераційні приготування вже залагоджувала, і запитала, чи правильно я чиню. Чи, може, я щось випустила з уваги? Може, я мала ще щось зробити чи вчинити інакше? Він обійняв мене за плечі і сказав: «Дитино, в тебе все під контролем. Ти вже зробила все необхідне». Не Пол був отим дорослим, на якого я чекала. Я була.