Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

На мою думку, обидві настанови справді є сумісними у Канта та, ймовірно, у Зеґнера. Адже на малюнку книги Зеґнера, який ми вже розглядали з приводу іконографії Ізіди-Природи[941], одна дитина вимірює відстань між кроками богині, а це, вочевидь, вказує на те, що за допомогою математичного та механістичного методу людина здатна дістатися лише слідів богині, тобто зовнішніх ефектів, а не самої Природи. Водночас, як дає зрозуміти девіз Que licet, це дослідження може відбуватися лише у дозволених межах. Тому інша дитина прикладає палець до рота, що означає, що перед невисловлюваним можна лише мовчати, адже сама Природа, яка не ототожнюється з її слідами, є непізнаваною таємницею. Перед обличчям цієї недосліджуваної та недосяжної Природи можна відчувати лише священний трепіт.

Прихований та страхітливий образ Ізіди знову з’являється у поемі Шіллера «Прихований образ Саїса», написаній у 1795 році[942]. Героєм цієї поеми є молодий хлопець, охоплений бажанням пізнати Істину, який проникає у храм Саїса та дізнається, що за покривалом богині ховається сама Істина. Ієрофант попереджає його, що жоден смертний не повинен торкатися покривала: «Це покривало, що безперечно є легким для людської руки, нестерпно важке для людської свідомості». Необережний юнак повертається до храму вночі. Його охоплює жах, внутрішній голос намагається його зупинити. Проте він піднімає покривало та падає непритомний: «Його назавжди залишила безтурботність. Важка меланхолія дуже швидко звела його у могилу. […] Горе тому, хто шукатиме Істину на шляхах помилки». Ця поема викликала ворожість, зокрема, з боку Гердера, який не хотів погодитися, що бажання побачити Істину є помилкою[943].