Україна у революційну добу. Рік 1918

Існує й документ, який у чомусь може бути дотичним до загалом непривабливого епізоду, хоча безастережно, без додаткової інформації пов’язувати його з наведеними свідченнями не слід. Мова про запит німецького посольства в Києві до штабу 7-ї армії від 9 грудня 1918 р. В документі йдеться про те, що „два представники аграрно-демократичної партії (очевидно УДХП — В.С.), „українські піддані” Жорж де Сегюр і Гудзенко нанесли візит до посольства і висловили думку, що якщо гетьман зважиться сформувати український кабінет, то Петлюра і його прихильники викажуть бажання скласти зброю”[875]. Візитери висловили готовність направитись з відповідною місією до штабу С. Петлюри, якби цим зацікавились німці. Останні, звісно, відреагували на можливий „посередницький крок” як на такий, що становить „величезний політичний інтерес”[876]. Проте, як розвивались і чи розвивались в цьому напрямку події невідомо. Що ж привертає увагу, то це прізвище одного з „українських підданих”.

Відразу ж після капітуляції гетьманського уряду, під вечір 14 грудня, Революційним комітетом була призначена Рада комісарів як тимчасова найвища політична влада в Києві до прибуття Директорії. Комісари встановили свій нагляд над міністерствами, а також звільнили з в'язниць Києва близько 500 політичних в'язнів.

17 грудня 1918 р. Український військовий революційний комітет, зважаючи на те, що військова влада в Києві перейшла до командуючого Осадним корпусом Є. Коновальця, а політична — до Ради комісарів, саморозпустився.

Схоже, що Д. Дорошенко ладен хапатись за будь-яку соломину, як потопаючий (тобто за будь-який аргумент), аби в ньому віднайти причину поразки близького йому гетьманського режиму. Проте навіть він не зважився обминути очевидні факти: «Серед тих грізних обставин, які так несподівано швидко заскочили Українську Державу, вона опинилася супроти ворогів майже безборонною… Але трагічніше було те, що для захисту держави взагалі не знаходилося певного елементу саме серед тих, кому ідея самостійної Української Держави мусіла бути найдорожчою… Україна швидко котилася по похилій площі до руїни, і дальша боротьба за Київ уявлялася тільки даремним проливом крови. Українську Державу не було більше кому боронити. Українська національна демократія в порозумінні з совітською Москвою її валили. Русофільські й російські антибольшевицькі круги протягли руки до Антанти, щоб та відновила єдину-неділиму Росію. Німеччина після програної війни і після революції не могла дати помочи. Рятунку не було. Повторювалося майже те саме, що й в другій половині XVII віку…»[877].

Слід зауважити, що поза межами руху, і, навіть, у дедалі більшій суперечності з ним, перебували неукраїнські робітничо-селянські елементи, що значно ускладнювало перспективи стабілізації політичної ситуації. На думку П. Христюка, „треба було зрозуміти, що після повалення гетьманщини перед українськими працюючими масами зовсім виразно повстали завдання не стільки національно-політичного, скільки соціяльно-економичного характеру, і що ці останні можуть бути успішно розвязані тільки в процесі організованої, впертої, клясової горожанської війни, при повній солідарности всіх працюючих мас України, без національних ріжниць. А зрозумівши це, треба було Директорії по приїзді до Київа (19 грудня 1918р.) завернути не на Софієвську Площу для одправи "благодарственного молебня", а звідти не в покої Українського Національного Союзу для взаємного вихвалювання (що було зроблено по рецепту М. Шаповала, який, вітаючи директорію на двірці в імени Національного Союзу, красномовно закликав її вернутись "в лоно Національного Союзу": мовляв, "ми вас породили, ми й надалі будемо опікуватись вами, керувати вашою політикою"), а поїхати на засідання київської ради робітничих депутатів, скликати негайно конференцію представників всіх революційно-соціялістичних партій України і спільно з ними одверто намітити курс на робітниче-селянську соціялістичну революцію. Та таке розуміння, а тим більше поступовання було не можливе для директоріянців"[878], - із сумом констатує один з найгрунтовніших аналітиків тогочасних процесів.

Зовсім навпаки. Відразу після вступу до Києва військовики Осадного корпусу Є. Коновальця розгромили майже всі робітничі організації, унеможливили проведення будь-яких зборів. Запанували стан облоги і цензура. Від війни з гетьманщиною відразу кинулись у війну з робітництвом — і не лише з інонаціональним, а й з українським, з революційно орієнтованими елементами взагалі. П. Христюк з обуренням пише, що ліві українські есери були теж загнані в підпілля, а орган їх київської групи — газети "Трудова Республіка" (редактори — Д. Ісаєвич, Г. Толмачов, П. Христюк), що обстоювала ідеї єдиного робітничо-селянського фронту і радянської форми влади, було взято в такі цензурні лещата, які фактично позбавляли можливості висловлювати власні думки.

На переконання одного з лідерів есерівської партії саме директоріальна практика винна і в тому, що було зірвано процес об'єднання обох фракцій УПСР, що в грудні 1918 р. набув "нового дихання" і мав непогані перспективи позитивного завершення. Однак, маючи в своєму складі представників есерів центральної течії, уряд розпочав арешти більшовиків і лівих есерів. "Витворилось становище, при котрому одна течія, центральна, була в уряді, в Національнім Союзі, в Директорії — отже цілком відповідала за політику Директорії і в той же час терпіла терор, запроваджений проти другої — лівої, яка мусіла заховатись в найглибше підпілля. Льогика фактів довела до того, що між обома течіями істнувало велике розходження на ділі, коли не на словах. А тим самим було поховано й справу обєднання обох частин УПСР"[879], - робить невтішний висновок П. Христюк.