Україна у революційну добу. Рік 1918

Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизились до Києва, ВРК вирішив розпочати в місті повстання. В ніч з 22 на 23 листопада революційні загони захопили Поділ (це здійснив саме більшовицький загін), Либединський (Либідський) район, частину Старокиївської дільниці, Лук'янівки і Куренівки. Але через відсутність належної координації дій захопити весь Київ не вдалося, й за наказом Комітету повстанці звільнили захоплені пункти[841].

Здавалося, на перший погляд неминуче падіння Києва було відтягнуте діями німецького командування. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією і гетьманською владою, окупаційне командування висунуло на підступи до Києва свої частини. А згідно саме з угодою повстанці зобов'язувались не нападати на австро-німецькі війська.

Керівництво республіканських військ змушене було відрядити до Києва, до німецької ради солдатських депутатів спеціальну делегацію. На переговорах представники ради і німецького командування заявляли про бажання негайно залишити Україну, чого їм не дозволяють «переможці» — країни Антанти. Останні через французького консула в Одесі Енно під загрозою репресій вимагають від німців не допустити в Київ повстанців.

П. Христюк зазначає (і наводить на підтвердження своєї думки окремі документи), що «київська німецька залога одержала від гетьманського уряду великі гроші, що й зробило її такою уважною до депеш пана Енно з Одеси»[842].

Велику роль у розкладі окупаційних військ відіграли більшовики. їхня робота позначалась цілеспрямованістю й систематичністю. Крім місцевих більшовицьких організацій, вплив яких помітно зріс на осінь 1918 р., спеціально для роботи серед іноземців, зокрема серед окупантів, було створено Центральну федерацію іноземних груп РКП(б), яка об'єднувала німецьку, австро-уторську, югослов'янську, чеську та інші групи. Серед її найвідоміших діячів були Б. Кун, Ж. Лябурб, Т. Самуелі та ін. Було налагоджене видання газет, брошур, листівок німецькою, угорською, румунською, сербською мовами, їх поширення серед окупаційних військ, велась усна агітаційно-пропагандистська робота[843].

У результаті чимало німецьких й австро-угорських солдатів відмовлялись брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями, нерідко передаючи (а то й продаючи) зброю місцевому населенню, й дедалі настійливіше вимагали відправки їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо[844]. В «Історії Першої світової війни», виданої у Відні, зазначалось: «Поступово ставав дедалі діяльнішим більшовицький вплив на наші війська, які були розташовані в Україні»[845].

Німецьке командування, що вважало власні війська надійнішими і замінювало ними австро-угорські, які поспіхом відправлялись на батьківщину, також досить швидко переконалось у відсутності імунітету проти «заразних» революційних впливів. Німецькі солдати йшли на безпрецедентні за законами воєнного часу кроки — прилучалися до повсталих, навіть до більшовиків Успіхи повстанців певною мірою зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг протиставити їм для свого порятунку, свого захисту.

В історіографії нерідко стверджується, що особливу турботу П. Скоропадський, професійний військовий, кадровий генерал, виявляв про створення боєздатної армії, і саме в цій сфері здобутки режиму були дуже вагомими. Здається, що це цілком природно, що так, в принципі, і мало бути. Однак подібні міркування є слушними лише до певної межі. Гетьман та його оточення насправді практично кожного дня ухвалювали рішення щодо будівництва збройних сил. І відповідних документів збереглася величезна кількість: про призначення вищого командного і середнього (старшинського) складу, затвердження штатів і комплектування кожної військової одиниці, видатків на утримання, технічне та збройне забезпечення, створення навчальних закладів і підготовку кадрів, облік призовників тощо. Але судити про результати роботи лише за «бюрократичним» (паперовим) критерієм було б надто необачно. Від логічних (П. Скоропадський головним чином продовжив принципові підходи до створення українських збройних сил, що викристалізувалися в останній період діяльності Центральної Ради), досить прагматичних і фахово вивірених рішень до їх утілення в життя виявилась «дистанція величезного розміру».

У вирішальний момент, коли трон П. Скоропадського захитався, дуже швидко з'ясувалося, що підтримати його абсолютно немає кому. І це в той час, коли офіційно вважалося, що гетьманом було завершено формування української регулярної армії та військово-морського флоту. За документами, армія мирного часу складалася з 175 генералів, 14 930 старшин, 2 975 урядовців, 221 220 підстаршин і козаків. Було оголошено про створення восьми піхотних корпусів (17 дивізій, ураховуючи окрему Сердюцьку дивізію), двох бригад (Кримської та отамана Натієва) і чотирьох кавалерійських дивізій та однієї бригади[846].

Для потреб армії планувалося виділити 63 тис. коней, а щорічні видатки на утримання війська України мали сягнути 1 млрд. 254 млн. крб.[847] Передбачались заходи і робились зусилля щодо забезпечення військ новітньою зброєю та технікою.