Україна у революційну добу. Рік 1918

Керівникам руху слід було турбуватись про те, щоб не відстати від його розвитку. "Маючи це на увазі, - зазначав Голова Директорії, - передбачаючи, що цього руху спинити неможливо (та й не маючи до того ніякого бажання), знаючи, що він неминуче захопить наші маси, що він нас зітре, коли ми будемо ставити йому опір; а з другого боку бажаючи не випустити ініціативи й керовництва з національно-українських рук, щоб так зберегти національні й державні наші завойовання в цій революції, я ще в Фастові поставив перед Директорією питання про приняття сістеми радянської влади на Україні. Цим, розуміється, ми стали би на грунт чисто соціалістичної революції. Цим, розуміється, ми одпихнули б од себе наші помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи.

Але за цю соціальну одважність ми придбали б для українського національного відродження таких активних і сильних прихильників, як пролетаріат села й міста"[859].

Побіжно варто зауважити, що безперечний ідейний і політичний лідер попереднього етапу революції М. Грушевський теж намагався своїм науковим авторитетом, теоретичними аргументами вплинути на вибір перспективи революційного поступу (щоправда, П. Христюк вказує на цікаву деталь, відсутню у інших авторів: начебто Директорія вживала спеціальних заходів, щоб віддалити М. Грушевського від політики[860]). В статті, присвяченій роковинам третього Універсалу Центральної Ради (написана 10 листопада 1918 р.), відомий вчений і громадський діяч дуже високо оцінив цей документ, оскільки він не обмежувався проголошенням "однієї державної форми", але й з'ясовував "демократичний та соціалістичний характер відновленої укр. держави, згідно з одвичним домаганням укр. демосу, ідеалами, положеними в основу укр. відродження найвидатнішими його представниками, й принципами, проголошеними всеросійською революцією"[861].

М. Грушевський не лише вважав, що Центральною Радою свого часу було обрано вірну, підтверджену практикою соціалістичну орієнтацію, а й що вона стала ще актуальнішою в кінці 1918 р. Стаття завершується досить знаменним висловом: "…Тепер, коли ідея національного самоозначення, ідея народоправства, ідея соціалістичного хозяйства іде все ширшим ходом по землі, змітаючи з неї найтвердіші твердині реакції, меньше ніж коли допустимі малодушні сумніви в тім, що та політична і соціальна база, на котрій будувала будучність України її демократія рік тому, може бути викривлена, вивернена, розбита, знищена, якими-небудь супротивними течіями.

Україна не може бути позбавлена самоозначення і державного життя. А воно може бути збудоване нормально, трівко і певно тільки на принципах вказаних великими актами Ц.Р."[862].

Ідеями соціалізму дедалі переймались й представники тих верств, які, здавалось би, мали бути природними ворогами ідеології пригноблених, експлуатованих класів. Цікавий епізод міститься в спогадах М. Шаповала. Під час обговорення з генералом О. Осецьким планів повстання проти гетьманської влади (це було ще до створення Директорії) колишній вищий чин царської армії категорично заявив: "…Я йду на велику справу во ім'я самостійної та соціалістичної України. Во ім'я іншої України я не пішов би. Хоч я і бувший гвардійський генерал, але передовсім я українець і громадянин"[863].

У головах стратегів Української революції, передусім у В. Винниченка, складалися й такі розрахунки: ініціюючи запровадження в Україні радянської системи влади, Директорія позбавляла російських (руських) більшовиків грунту для виступів проти української влади, яка б зберегла свій національний характер. "Цим рішучим кроком по шляху соціальної революції ми, на мою думку, — писав В. Винниченко, — ставили національно-державну українську ідею в рівні умови боротьби з руською ідеєю на Україні"[864]. Зрівнявшись за ступенем радикалізму соціальних лозунгів з більшовиками, українська влада залишила б останнім єдину можливість: агітувати за те, щоб радянська влада була в Україні руською, а будь-якої перспективи це б не мало.

Очевидно не все в означених розрахунках було бездоганним, виваженим, гарантованим. Важко передбачити, як би розвивались події за спроб реалізації накресленого плану. Проте, краще цього й не робити (хоча в історіографії різко критичних виступів на адресу В. Винниченка і його тогочасних поглядів більше, ніж вдосталь). На нього просто не пристала Директорія.

Особливий опір чинив С. Петлюра, не бажаючи обертатись на "більшовика" (та чи й міг він це, зрештою, зробити). Інші члени Директорії теж через свій "поміркований", "дрібнобуржуазний світогляд" "псіхіку обивателів" (В. Винниченко) теж зайняли ворожу позицію.

Голові так і не вдалося переконати членів керованої ним Директорії. Принципова проблема політичної орієнтації УНР, що відроджувалась, була відкладена до скликання спеціального форуму українських партій. Зібравшись у Вінниці на початку грудня, представники партій теж відхилили ідеї В. Винниченка, залишивши у явній меншості його прибічників. Українці боялись, що через класові органи — ради робітничих, солдатських і селянських депутатів — влада дістанеться політично найактивнішому класу — пролетаріату. А він в Україні або ж російський, або ж зросійщений, тому й влада стане російською (руською).