Україна у революційну добу. Рік 1918

Вже на перших засіданнях Директорії було накреслено головні параметри програми принципових (і перспективних, і менш віддалених, першочергових) дій у соціальній, політичній і національній сферах.

"Директорія повинна зразу ж голосно одзначити перед широкими масами, що керовництво ведеться колективом, партіями, а не окремими особами… що на першому місці стоять соціально-економичні інтереси працюючих кляс, що рух є республіканський і що в той же час чисто національний, український, проти руської буржуазії й німецької гетьманщини"[849].

Такою платформою керівники революційного органу прагнули "зразу зробити велику роботу реабілітації української ідеї, реабілітації українських партій і піднесення республіканського прінціпу. Особливо важно було, щоб перший голос пролунав іменно в такому дусі, щоб зразу всьому рухові було надано широкий народній, соціальний і національно-республіканський характер, народньої революції"[850].

Важлива відміна повстання проти гетьманату, на думку В. Винниченка, полягала в тому, що Директорія мала на увазі не лише збройне протиборство її військових сил із військовиками П. Скоропадського (можливо, й окупантами), а й переплетений, тісно пов'язаний з мілітарним аспектом розвиток соціально-громадських аспектів[851]. Тобто, і з цього погляду мова йшла про широкий, революційний рух мас, який з неминучістю переростав у боротьбу за суттєві перетворення, ставав революційним за завданнями і змістом. "Не важко було тим, хто пережив усі етапи попередньої революції на Вкраїні, передчувати, що широкі народні маси, ввійшовши в рух, ставши його основною силою, будуть знову прагнути як найбільшого й найповнішого свого політичного, національного, а головне, соціального визволення"[852], - впевнено прогнозував В. Винниченко.

Тут мало зіграти свою роль не лише те, що бідніші категорії населення зазнали всіляких здирств і знущань з боку гетьманщини та окупантів, а й логіка розвитку соціальної свідомості.

Однак, питання про те, куди йти далі, що будувати на руїнах гетьманщини, яка соціальна верства має очолити рух — виявились дуже непростими для українських соціалістичних партій. На думку П. Христюка, це завдання було складнішим за організацію повстання: "Невдячна" суспільно-економична структура України не сприяла виробленню ясної клясової революційної лінії. 80 % селянського, хліборобського населення, менше 10 % пролєтаріята, все це вязало українські соціялістичні революційні партії в їх соціялістичних плянах. Селянський характер Української революції, здавалось, не підлягав ніякому сумнівові. В українській політичній пресі того часу повстання проти гетьманщини називали просто селянським повстанням; головною підпорою революції всі українські соціалісти вважали малоземельне та безземельне селянство. Робітництво при цьому вважалось цілком другорядним фактором"[853].

Есерівський автор вважав, що позначалася тут і антиукраїнська політика російських партій, в тому числі й більшовиків, що викликала зворотну негативну реакцію: "Все російське, московське, хоч би й соціялістичне, вважалось контрреволюційним і ворожим. А поскільки мійський, індустріяльний пролетаріат України складався в значній частині з російських елементів, а ще в більшій мірі стояв під знаком московської культури й під проводом "загальноросійських" політичних партій, постільки ця ворожість переносилась і на неукраїнський пролєтаріят взагалі.

Так українські соціялістичні партії ізолювались і від того незначного відсотка пролетаріату, який був на Україні, й роспускались в селянськім морі"[854].

Паралельно йшов процес зміцнення позицій дрібновласницьких верств — заможніших куркульських елементів села і міщанства. Доводячи, що полярні класи в Україні — капіталісти й пролетаріат — неукраїці, "чужинці", дрібна буржуазія спробувала взяти на себе роль репрезентанта "всього українського народу".

"В результаті вказаних чинників українська революція стала на роздоріжжу, — вважав П. Христюк. — 3 одного боку, міжнародня ситуація — революція в Німеччині й Австро-Угорщині, спроби соціялістичного будівництва в Росії — штовхала її на шлях пролетарської, соціялістичної революції; з другого, дрібнобуржуазна соціяльно-економична структура України й напруженість національних відносин, котра вела до розриву трудового фронту (на селянський український і пролетарський неукраїнський — національно) штовхали українську революцію на шлях творення української дрібнобуржуазної державності"[855].