Україна у революційну добу. Рік 1918

Але, на диво, й усі партії, й Директорія в цілому знайшли пропозицію В. Винниченка прийнятною, схвалили систему трудових Рад доцільною щодо України. Вищим державним органом повинен був стати Трудовий Конгрес (на нього мали право обиратись лише представники трудових верств; експлуататорські, паразитичні елементи, в першу чергу — буржуазія, такої можливості позбавлялись).

Вочевидь, варто зауважити, що "хитрість" В. Винниченка насправді не була кабінетною вигадкою, що сяйнула йому безсонної ночі між двома відповідальними засіданнями.

Така ідея, як мовиться, тоді "носилася в повітрі". Її висловлювали ще влітку 1918 р. діячі з табору лівих українських есерів. Вона, безперечно, аналізувалась у свідомості багатьох партійних працівників. Тому суспільна свідомість і виявилася готовою до такого швидкого сприйняття ідеї трудових Рад.

Доводиться враховувати і те, що якихось інших (не те щоб оригінальних, а просто інших) думок з приводу принципів формування суспільно-політичного ладу в УНР ніхто з Директорії і її ближчого оточення взагалі не висував. П. Христюк дещо грунтовніше за В. Винниченка підходить до питання про пошук прийнятної платформи для нового етапу революційної боротьби. Його розповідь суттєво доповнює, уточнює здебільшого лише позначене В. Винниченком.

Зокрема, відтворюючи вінницькі дискусії з приводу платформи, автор ґрунтовного чотирьохтомника зупиняється на пропозиції соціал-демократів (не лише В. Винниченка, а в першу чергу — М. Авдієнка) покласти в основу політики Директорії такі тези: 1. Визнати, що в Україні відбувається не лише національно-політична, але й глибока соціально-економічна революція; 2. Визнати що рушієм, "двигуном" її є пролетаріат і трудове селянство і 3. Відповідно до цього задекларувати принцип "диктатури працюючих мас в формі рад робітничих і селянських депутатів"[869].

Настрої партій виявились дуже різноманітно і суперечливо.

Представники УСДРП в більшості відстоювали принцип парламентаризму і "реальної" політики. Їх підтримували єврейські соціалісти (Поалей-Ціон).

Члени УПСР (центральної течії) займали настільки невиразну позицію, що вона просто не піддавалась кваліфікації.

Селянська спілка всунула вимогу негайного скликання Установчих зборів і відновлення діяльності демократичних місцевих самоврядувань.

"Та в той же час, — зауважує П. Христюк, — навіть найбільші прихильники "демократизму", почували, що виступити "на люде" з гаслом парляментарного демократизму було небезпечно: робітництво і селянство очевидно хилилось до радянської системи влади. В місцевостях, які звільнялися з-під влади гетьманщини, відновлялися ради робітничих та селянських депутатів, організувалися революційні робітниче-салдатські комітети. Ясно було, що при широко розвиненій большевицькій агітації, перешкоджати в організації цих рад чи обмежувати їх в правах значило лляти воду на млин большевиків і свідомо шкодити собі.

У результаті великою більшістю думку про встановлення "большевицько- радянської форми влади” було одкинуто. Суперечність же між настроями революційного селянства та робітництва, з одного боку, і політичними плянами дрібної буржуазії й соціялістичної правиці на чолі з Директорією, з другого, було усунуто таким способом, що нарада Директорії з бувшими при ній членами українських політичних партій (на початку грудня у Вінниці) стала на так званому трудовому принципі”[870].

Таким чином, у відтворенні П. Христюка пошук політичної платформи Директорією, її базового, висхідного моменту виглядає значно серйозніше і реалістичніше. Здавалось, що знайдено було формулу, яка задовольняла відразу кілька умов: 1) вибивала грунт з-під більшовицької агітації; 2) Українська революція поставала в очах Антанти "не в більшовицьких формах"; 3) позначався зв'язок Директорії з робітництвом і трудовим селянством; 4) відкривалась можливість для поєднання соціально-економічних завдань і національно-політичних здобутків (українська державність) революції.

Однак, то було швидше абстрактно-теоретичне розв'язання нагальних проблем. Насправді програма виявлялась важкоздійсненною. І та обставина, що не було надії на будь-яку єдність всередині Директорії (Голова Директорії В. Винниченко "не на жарт "збольшевичився", а Головний отаман С. Петлюра "разом з меншими отаманами був рішучим противником всяких "експериментів" і висував, замісць трудового принціпу, принціп твердої отаманської влади"[871]) виявилась далеко не єдиною перешкодою.

Для здійснення обраного варіанту політичного курсу не було хоча б двох-трьох енергійних і послідовних соціалістів, справжніх революціонерів. Тогочасні керівники українського руху не могли рішуче порвати зі своїм недавнім минулим, з тяжінням до міщансько-демократичних засад Українського національного союзу.