Україна у революційну добу. Рік 1918

26 грудня 1918 р. наказом Директорії було призначено Раду Народних Міністрів. Її склад виявився таким: Голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ — В. Чеховський{28} (УСДРП); міністр внутрішніх справ — О. Мицюк (УПСР); міністр земельних справ — М. Шаповал (УПСР); міністр мистецтва — Д. Антонович (УСДРП); міністр морських справ — М. Білінський (УПСС); міністр народного здоров'я — Б. Матюшенко (УСДРП); міністр пошт і телеграфів — І. Штефан (УПСР); міністр продовольчих справ — Б. Мартос (УСДРП); міністр торгу й промисловості —С. Остапенко (УПСР); в. о. міністра військових справ — О. Осецький (УПСС); в. о. міністра народної освіти — П. Холодний (УПСФ); в. о. міністра юстиції — С. Шелухін (УПСФ); в. о. міністра фінансів — В. Мазуренко (УСДРП); в. о. міністра праці —Л. Михайлів (УСДРП); керуючий міністерством шляхів — П. Пилипчук (УПСС); керуючий управлінням культів при міністерстві народної освіти — І. Липа (УПСС); державний контролер — Л. Симонів (УПСС); заступник виконуючого обов'язки державного секретаря — І. Сніжко.

У складі цього кабінету за короткий час сталися деякі зміни. В. о. міністра народної освіти був призначений І. Огієнко (УПСФ), в. о. державного секретаря М. Корчинський (УПСФ), а міністром єврейських справ став А. Ревуцький («Поалей-Ціон»)[899].

Принципи формування уряду і його склад критично оцінювалися сучасниками. Зокрема, М. Шаповал з цього приводу зауважує: «Як видно в дечім прийшли нові люде: тих, що були в уряді Ц. Ради за німецької окупації не видно на відповідальних посадах. Вони не були і в УНСоюзі, тримались осторонь. Правда, М. Грушевський з своїми прихильниками ставили було питання на зборах київської організації нашої партії, щоб Директорія по повороті в Київ передала владу старій Ц. Раді, але за цією думкою стояла зникаюча меншість — сам Грушевський і його прихильники, яких було душ 7–8. Через таке рішення київських с-рів група Грушевського зайняла "опозиційне" становище і почала потроху пересовуватись з крайнього правого крила на ліве»[900].

Надзвичайно критично оцінювив уряд В. Чеховського П. Христюк. Він, як мовиться, не лишає каменя на камені від застосованих принципів формування й механізму функціонування кабінету, висловлює серйозні сумніви щодо потенційних можливостей переважної більшості міністрів, а відтак — і всієї виконавчої влади УНР. Замість того, щоб створити класовий робітничо-селянський уряд, Український Національний союз (на чолі з М. Шаповалом) і Директорія (на чолі з В. Винниченком) просто поділили (наближено-пропорційно) міністерські посади між представниками УСДРП, УПСР, УПСФ і УПСС, так що ліві та праві одержали майже однакову кількість місць.

Суто український склад кабінету (за винятком міністра єврейських справ) лише поглиблював прірву між українством і неукраїнськими елементами (особливо ж росіянами та поляками).

У Раді Народних Міністрів не дістали жодного місця дуже впливові на той час боротьбисти, а від есерів центральної течії ввійшли деякі особи, що були досить опосередковано пов'язані з партією й невідомо коли вступили до УПСР.

Голова Ради Народних Міністрів, хоч і сповідував ліві погляди, впливу на формування кабінету не мав, а був призначений до готового органу і, як наслідок, очолював уряд швидше технічно[901]. Він і сам це добре розумів. У своїх зізнаннях під час судового процесу над ЦК УПСР у 1921 р. В. Чеховський заявив: «Я можу сказати, що власне мого кабінету не було, я його не організовував і за нього не відповідав. Це був кабінет директоріянський. В міжнародній політиці він визначався тим, що стояв на зовсім іншій позиції, ніж я»[902].

Директорія вирішувала всі важливі питання без участі уряду. Як відомо, навіть про оголошення війни Радянській Росії В. Чеховський — голова уряду, міністр закордонних справ — дізнався лише з газет. Так само О. Назарук, в той час міністр преси й пропаганди, пише, що він про цю подію «довідався з преси»[903].

Рада Народних Міністрів, як переконливо доводить П. Христюк, зовсім не відповідала суті та духові тієї поміркованої декларації Директорії, яка була оголошена того самого дня, що й створення уряду. В останньому просто не було людей, готових до реалізації відповідного революційного курсу.

«Диктатура працюючих мас, трудовий принцип, знищення капіталістично-буржуазного суспільства і запровадження нових форм суспільного життя, інтернаціональна солідарність працюючих мас, клясова боротьба — все це були речи незрозумілі, чужі й далекі більшости "соціялістів" з цього кабінету, — стверджує історик. — Через це утворення його (і саме в день оголошення Деклярації) і доручення саме йому здійснення намічених в ній заходів було найкращим виясненням дійсного змісту "большевицької" Деклярації. Затвердженням цього кабінету Директорія і кола, на які вона спіралась, давали доказ того, що їм не під силу розвязати завдання, поставлені перед українською революцією, що вони, як були, так і залишились "героями" і провідниками єдиного національного фронту і тільки його, і не піднялись до того, щоб стати провідниками робітниче-селянських мас України в їх клясовій, соціяльно-економичній боротьбі»[904].

Критичних зауважень щодо діяльності відновлюваних органів влади Української Народної Республіки, здійснюваної ними політики в історіографії ніколи не бракувало. Підвалини ж тут, як і в багатьох інших випадках, закладались самокритичними зізнаннями й оцінками досвіду, на які мужньо зважились, у першу чергу, активні учасники, провідники українського руху.