І один у полі воїн

Томик Ромена Роллана, де він пише про Льва Толстого… Цю книжку колись забув дядько Андре, і вона довго лежала ніким не читана на горищі у великій скрині мадам Тарваль, де вона, про всяк випадок, складала непотрібні речі: поламані замки і свої старі капелюшки, проспекти різних фірм і відірвані дверні ручки, платтячка Моніки і подерті штанчата Жана. Розшукуючи щось серед цього старого мотлоху, Моніка випадково натрапила на цю книжечку, забрала її до себе як найбільший скраб, а потім цілу ніч читала, намагаючись збагнути через душу однієї людини душу всього народу. Як важко було розібратися дівчині в тому, що писав Роллан. Адже сама вона не прочитала жодного рядка Толстого, їй довелося навпомацки йти за думкою свого великого співвітчизника, який не знати перед ким більше схилявся: перед геніальним художником, чи перед величчю людини, яка пристрасно, все життя в тяжкому борінні шукала істини… Але як же міг Толстой писати про непротивлення злу?

О, Моніка добре пересвідчилася, що злу треба противитись, інакше воно розчавить тебе! Бо у зла на озброєнні все — гармати, бомби, автомати, концтабори, насильство, підступ, жорстока байдужість до людського серця… Виходить, і великі люди помиляються! Що ж тоді може вона, звичайна дівчина з маленького містечка, що притулилося у передгір'ях Альп? І чому все-таки так тремтить її серце, коли вона читає про цього невідомого їй росіянина? Адже і його народ не згодився не противитися злу: він повстав проти своїх гнобителів і скинув їх, він і тепер взяв до рук зброю, щоб захищати своє життя і свою правду.

Іноді Моніка розгортала томик Роллана на тому місці, де було вміщено портрет Толстого, і довго вдивлялася в обличчя письменника. Чого вимагає від неї цей дивний погляд: заглиблений у самому собі і водночас спрямований назовні — просто їй в очі. Суворий, гострий, вимогливий погляд, що збуджує в її серці таку тривогу? Він, певно, так же впливав і на всіх, хто його бачив у житті. Бо він вимагав правди, істини і, якщо навіть помилився, обравши шлях до цієї істини, однаково кликав людину шукати, досягти! Мабуть, це прагнення до правди є у всіх росіян. Саме воно, певне, і зробило їх такими незламними у борні.

А хіба воно не живе і в її серці, не мучить її вже багато часу?

Як просто і ясно все було раніше для Моніки! їй припало щастя народитися в такій прекрасній країні, як Франція, вона вдячна долі за це і безмежно любить свою батьківщину, свій народ. І народ, і Франція були для дівчини поняттями надто великими, щоб їх осягнути. Як вразило її, коли вона побачила, що про Францію вона має уявлення не набагато більше, ніж про Радянський Союз. І про французів теж. Є Лаваль, уряд Віші, який запродав її батьківщину, мерзенний Левек, що виказував чесних людей і прислужувався перед ворогами. І є Франсуа, дядько Андре, Жан, сотні, тисячі людей, які не скорилися гітлерівцям і пішли в гори, щоб боротися з ворогом. Виходить, є два табори французів, отже, й дві Франції. А може, не дві, а навіть більше? Чому до макі з їхнього містечка пішли переважно ті, кому найменше давала власна батьківщина? І які самі створювали в ній усе — вирощували виноград, пасли отари в горах, працювали в майстернях, прокладали шляхи по крутих гірських схилах? А ті, хто багатів з їхньої праці, заховалися, мов миші, по шпарках і звідти зрідка, коли поблизу нікого не було, попискували про свій патріотизм, свою любов до Франції… Ну, а припустимо, гітлерівців проженуть… Що ж буде тоді? Пастухи повернуться до своїх отар, каменярі до своїх кайл, виноградарі до виноградників… робітники знову схиляться над верстатами. А оті миші повилазять із шпарок і точитимуть, гризтимуть тіло народу, відкриватимуть нові магазини, заводи, купуватимуть шикарні, останнього випуску авто. А в них у містечку знову з'являться відгодовані і вередливі курортники. І в її прекрасній Франції знову все буде так, як і було. Прекрасній… А ти переконана в цьому?