Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Козацтво мов вихор за ним. У цей час наш гармаш останніми двома набоями знешкоджує один бронепотяг, а другий — подався за закрут.
Лава червоних командирів не стямилась, як наша кіннота, наче шуліки, влетіла, проскочивши лаву і з середини, і з боків, і розпочала криваве весілля…
Наймолодший із трьох братів Галайденків, мій ровесник, Нестор, оббризканий кров'ю, витирає шаблю. На запит побратимів, скільки поклав голів, скромно, з усміхненим обличчям, схожим на дівоче, відповідає:
— А хто його знає. Рахував до 18, а далі надокучило!
Ця одчайдушна атака Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрила дорогу до Вознесенського. Свідками нашої перемоги — щоб переказати своїм — залишилося поле, вкрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим з них ніхто не лишився.
Треба визнати: вмирали вони з вояцьким завзяттям. Потім, по всьому, козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати… Відтоді він у моїй пам'яті поєднується з кошовим Сірком.
Коли ж дивлюся на картину М[иколи] Івасюка "Богун під Берестечком", перед моїми очима постає майже тотожна картина бою влітку [28 серпня] 1920 року під Бурштином. Тоді був тяжко поранений наш командир полковник П. Дяченко. Я був між тими, що виносили його, пораненого, з поля бою. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За цією рівниною проти нас яких кілометр-півтора гостинцем панічно відступає ворог. У ровах при гостинці кулеметним та гарматним вогнем червоні прикривають свій відступ.
Полк Чорних запорожців має завдання фланговою атакою перейняти тих, що відступають, і не дати можливості втекти ворожому обозові, повному зброї та іншого військового приладдя, якого нам дошкульно бракує. Наш командир полку з піднятою шаблею, не оглядаючись, мчить на своєму бистроногому коні…
Його кінь легко бере перешкоди через рови. Не всі коні нашої кінноти брали перешкоди, тому мала кількість козаків, яких коні були треновані, встигали за своїм полковником. Ворог (від нас уже яких півкілометра) панічно втікає і посилено відстрілюється. А полковник П. Дяченко сам уже недалеко гостинця мчить на ворога…
Раптом бачимо — він упав з коня… Кінь із розгону далі галопує у сторону ворога. Нас декілька, чиї коні найпрудкіші, доскочили до свого полковника… Один із козаків, здається Варвянський чи Микита Кирієвський, соловейко полку із профілем [Миколи] Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить його…
Ворожі кулеметники, напевно, бачили наше замішання, [але] перестали стріляти, рятуючись утечею, а одна серія їхнього кулемета могла зробити з нас купу трупів — ми ж були як на долоні… Нас, козаків, було, може, з вісім, спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, я веду за поводи вільних коней спішених козаків…
Недалеко від пагорбка, за яким ми могли би бути невидимі ворогам, падає з гуком вороже стрільно — на який метр-два від самої середини нашої групи… Я, ведучи коней за поводи, був декілька метрів позаду… Курява і дим закрили перед моїми очима групу з командиром. Моїх коней і мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло… Думаю: "Оце і по всьому…"
Пилюка розсівається, бачу: всі лежать… Підходжу — раптом усі встають, беруть на руки командира… Він, попри поранення (розторощення стегнової кістки), посміхається й каже:
— А дулю!
Таким був цей новітній запорожець, полковник Петро Дяченко.
Та на цьому пригоди того дня не скінчилися. Принесли ми пораненого командира до першої із краю нової хати під зеленою бляхою і поклали під грушею, що росла біля клуні проти хати. Один із козаків у ногах біля командира розправляє покриття, решта відійшли мовчки і сіли на призьбі під хатою, чекаючи на санітарний фургон.
За кілька хвилин козак, що лишився при раненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому сонце б'є в очі… По кругу стовбура пересовуємо його в тінь і відходимо на старе місце під хатою. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати. З досвіду кожний відчув, що стрільно впаде десь близько — або за нами, або перед нами…