Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Коли відзначаємо 50-річчя вимаршу Армії УНР в Зимовий Похід і нашим палким побратимським привітом вітаємо всіх його учасників, мимоволі приходить на думку хорунжий Полку Чорних Запорожців Петро Первухин, що нині перебуває в далекій від нас Австралії, тримає з нами контакт та час від часу нагадує себе своєю громадською роботою.

До 17 року життя, як пише він, він "насолоджувався пахощами лук і липових лісків Харківщини", а потім із своїм другом Симоном Рідним помандрував на Київ, щоб там увімкнутися в лави тих борців, що розпочали боротьбу за волю України. Із захопленням згадує він про своє перебування в Кінному Полку ім. Гордієнка під командою ген. В. Петрова, у Харківському Слобідському Коші отамана [Івана] Кобзи та в Полку Чорних Запорожців генерала П. Дяченка, в лавах якого відбув він наступ на Київ 1919 року і Зимовий Похід.

Спогад хор. П. Первухина про ті часи — "Мій життєпис" — чекає на свою чергу бути видрукуваним на сторінках "Дороговказу", а сьогодні, у 50-ті роковини вимаршу Армії УНР в Зимовий Похід, подаємо тут маленький фрагмент про взяття Вознесенська:

"А тепер… про перемогу під Вознесенськом. Ви добре знаєте, що, вирушаючи в Зимовий Похід, ми не мали амуніції. Яка то радість бувала, коли хтось під час походу міг роздобути якийсь десяток набоїв до рушниці. І от… перемога! Прибігаємо під містечко, а там цілі гори набоїв, новенькі кулемети, новенькі машинки до набивання стрічок… Тепер уявіть собі картину: козаки прибігають та від радости не знають, що мають робити. Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина. Інші падають на коліна, підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радости та моляться. А ще інші кидають шапками угору та із слізьми на очах складають Провидінню подяку. А були й такі, що, обладувавшись набоями, кричали:

— Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі раду!

Інші регочуться як непритомні. Цієї картини не можу описати, бо і сам з радости не знав, що роблю. Напевно, коли б мій батько тоді побачив мене, то сказав би:

— О Боже, здуріла дитина!

Цю картину я бачу перед собою як учора, хоч уже минуло від того часу близько півстоліття. Частенько про це згадую, і старому сльози починають текти із очей, як тоді…"

Як подає ген. М. Крат у статті "Лунали дзвони і гармати" ("Бюлетень СБУВ", ч. 4,1960), у Бознесенську було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети.