Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
— Батько наказав мені їхать і дещо добуть. Добув би, та ви перешкодили. (Чорношличники звали Дяченка батьком.)
— Лягай тут!
Мовчки ліг, не просився. Мовчав, коли на голий зад впало 25 нагаїв і з посинілого полопаного тіла полилася кров.
— Тепер іди шукай свого батька.
Галайденко глянув на мене, а злоба і ненависть у погляді — пекельні. У бандита забрано коня і зброю.
При першій зустрічі Дяченко категорично потребував вернути коня і зброю та гірко нарікав за покалічення бойового козака "за якогось жида".
— От що, Петре! Маєш у себе Бурбу, Плужника, Броже, Черніцина, добрих свого імені достойних старшин. Маєш хороших порядних козаків, котрих знаю давно або тепер пізнав: Толька, Перепелицю, Якименка, Пшеничного, Кузя, Ромця. А єсть і такі, як Галайденко. Коли трапиться подібний випадок, як тепер, буду розстрілювать. Кінь і зброя віддані достойнішим, а коли Нестор Галайденко такий бойовий, то добуде, як зад виліче. Про тебе і Чорних іде не зовсім добра слава.
— Ну, добре. Нехай буде так. Кому іншому не зійшло б.
Потім додав іншим голосом:
Всі в нас дивуються, що Нестір попав на свого. Попри все, це один з найодважніших козаків. Притому такий, що я сам, коли з ним говорю, маю пістоль одбезпечений! Ти, одначе, остерігайся!
Немає страху. Балакать нам не прийдеться. А попадеться на подібному вчинку — застрелю як пса; не мене, а його попередь.
— Тю! Ти якийсь жидівський оборонець.
— Хай і так буде. Вони тоже люди, а обижають їх хто хоче.
— Справжній жидівський батько!
— Рахуйся зі словами, Петре, та заглянь глибше у своє сумління.
На тім кінчилась розмова і моє відношення приязні до Петра Дяченка. За мною осталось насмішливе "жидівський батько". Це мене не ображало.
У споминах Никифор Авраменко зазначає, що, коли отримав тяжке поранення, ним щиро заопікувався Петро Дяченко, все зробивши, щоб врятувати йому життя, а Нестор Галайденко… вкрив пораненого своєю буркою, що особливо вразило Никифора Авраменка.
Всі групи скупчено за Збручем… Шикуємось до перегляду всіма силами, що прийшли з України, а прийшло понад 12000, із запасом зброї, амуніції і харчів.
Вигляд зовнішній не відповідав вишколенню, нічого не мав з виглядом регулярних частин. Вся маса була подібна до колишніх турецьких башибузуків. Убрання та обув'я трохи почищене, підлатане і різноманітне, свідчило про нашу бідність. Ніяково було виступати перед союзниками, а виступить і показати себе треба гідно.
Налягли на муштру, поставу, вираз обличчя. Бідні, але горді, не приблуди, а гідні союзники, прийшли як рівні.
Коли настав день показати себе перед своїм і чужим вищим командуванням, вишикувалось 7000 піхоти, 1200 шабель кінноти, 50 гармат, сотні кулеметів. Оркестр блищить золотом одполірованих труб.
Показалася група кінних, падає команда, завмерла піхота з рушницями, викинутими догори, блиснули і опустились вниз шаблі. Спереду — поряд з [Михайлом] Омеляновичем-Павленком — польський генерал, за ними — оточення, командири груп, вищі польські офіцери.
Проїжджають, вітаються з частинами, вертаються, і на правім боці шляху група стала на вищім місті, зсідаючи з коней. Командири груп зайняли свої місця, команду подає [Юрко] Тютюнник.
Оркестр грає марш. Перша рушає запорозька піхота, куренями по двадцять двійних рядів. Спереду [Андрій] Гулий, [Михайло] Крат, [Семен] Скрипка, за ними — [Іван] Дубовий, [Іван] Савосько, я, а далі — по черзі курені, за ними — на тачанках кулемети по чотири в ряд.
Біля групи, яка приймає марш, повертають Гулий і Дубовий із проводжаючими, пропускаємо полк. За нами — піхота волинців і київців у такому самому порядку.
Маширують усі добре, ряди вирівняні, крок твердий, певний. Вишколена регулярна піхота! Якби не різне убрання та взуття. Що ж? Сам командуючий у свиті, хоч при боці — дорогоцінна шабля на золотій портупеї.
Як же різниться виглядом польська група, в гарній уніформі, у сріблі!
У повнолицьому генералі пізнаю Івашкевича, поповнів помітно.
За піхотою рушили по шестеро кінні полки.
Першим пройшов риссю Мазепинський полк Волинської групи під полковником [Олександром] Недзведським, невеликим, окоренкуватим (невисоким, але кремезним. — Ред.), на рослому золотистому іноходцеві. Шапки з жовтими верхами одного крою та однакове, хоч і зношене вбрання придавали вигляд регулярної частини. Не можна було нічого закинуть посадці та рівнянню. Добре вимуштрував Недзведський своїх 300 кіннотників!
Литвиненко свої 150 шабель провів гірше. Дивуватися немає чого, це ж недавня піхота на конях, та і сам командир не дуже вмів орудувати шаблею, звик до "кислиці" (кислиці розводити — скиглити. — Ред.).