Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Пішому Запорозькому полкові, підтриманому батареєю полку Чорних запорожців, атакувати Кинашів, захопити його й атакувати м. Тульчин зі сходу, після чого продовжувати наступ аж до заняття західнього краю лісу, що на захід від Тульчина, там привести себе до порядку й бути готовим до бою.
Полкові Чорних запорожців, підтриманому батареєю Окремого кінно-гірського дивізіону (озброєною гірськими гарматами, а тому рухливою), атакувати м. Тульчин із півдня й переслідувати ворога на північ; увійти у зв'язок з отаманом [Ананієм] Волинцем.
Повстанчому відділові отамана Волинця атакувати село Нестерварку, після того увійти у зв'язок з частинами дивізії.
Під час наради почувся десь поблизу стріл. Всі ми, що були на нараді, вискочили на подвір'я, гадаючи, що охорона цим стрілом попереджує про небезпеку, але хутко виявилося, що то якийсь недисциплінований козак забив комуніста, що заблукав до села. Нарада скінчилася спокійно. На ніч дивізія стояла в с. с. Кирнасівка й Антопіль. Полковникові Дубовому наказано охороняти шлях із Тульчина, але так, щоб його не зауважив ворог.
Після вечері отаман [Андрій] Гулий-[Гуленко] і політичний референт Василь Совенко полягали спати, а я зібрав старшин штабу дивізії Енгельмана, Мамонтова і Пустовійта й почав диктувати оперативний наказ, в якому розвинув обговорений на нараді план бою.
Після відходу старшин і розіслання наказу по частинах я міг би спочинути, але не міг улежати, встав і знову взяв мапу: я старався передбачити можливі несподіванки і найбільш імовірний перебіг бою. Диспозицію складав у надії, що вдасться розпочати бій несподівано для ворога й прикути його до місць постою. А як це не вдасться і ворог зустріне нас підготованим або сам нас заатакує? Це давало б йому шанси до перемоги, бо наша дивізія була числено значно слабша від ворога і ми її ще й поділили на кілька груп, на початку бою майже цілком самостійних. Досить було б ворогові навіть без перегрупування розбити хоч одну з колон дивізії і розвинути успіх далі, щоби примусити всю дивізію до відходу, і то дуже тяжкого, бо із загроженими крилами й тилом. Цей відступ Запорожців відкрив би тили Київської й Волинської дивізій, а тоді операція скінчилася би, безперечно, невдачею, якщо не катастрофою.
З другого боку, розміщення ворожих частин та установ таке, що вдарити всією дивізією в одному якомусь пункті було неможливо, бо прийшлося би не тільки провадити, а й починати бій, маючи загрожені крила й тил. Тому й прийшло до рішення атакувати ворога на всіх його становиськах у стрефі (зоні. — Ред.) бою Запорожців рівночасно, ділаючи по внутрішніх операційних лініях. Такий бій можна провадити, маючи значний резерв, але дивізія була чисельно так мала, що виділити його не могла й мусіла обмежитися резервом у складі двох сотень кінних Запорожців.
Так у думках про останній день Зимового походу провів я ніч з 1 на 2 травня.
Світало. Перехрестився, збудив отамана і штаб. За кілька хвилин ми виїхали із села й рушили в Антопіль. Ще вночі полковник Дубовий надіслав до штабу відібрані від большевицького комісара папери — це той комісар, який віз гроші до Тульчина і якого захопили Запорожці. В його паперах були ріжні накази, донесення, представлення до ордена "Красного знамени" тощо. Я уважно переглянув ці документи і з них довідався, що москалі навіть і не передбачають нашої появи в районі Тульчин — Вапнярка.
Біля Антополя Алмазівці напували коней. Селяни з Тульчина й Кинашева гнали на пасовисько худобу. Большевики спали, певно стомлені святкуванням "первого мая", — ні большевики, ні селяни не знали, що ось тут, в якихось 600 кроках, ми готуємось до бою.
У ліску на північ від Антополя зосередився піший Запорозький полк; за лісом стала батарея Чорних запорожців. Тихо, навіть без балачок, лежали запорозькі лави. Тільки я був зденервований, бо сотник Чернишин (тут і далі: Черніцин. -Ред.), командир батареї, ніяк не міг зрозуміти, що він може стріляти без обсерваційного пункту, бо від нього в огню вимагається тільки навести паніку в Кинашеві, а ворог тут же, ось — за горою.
Нарешті все було готове, тобто поступили донесення від командирів усіх поодиноких груп, що вони зайняли вихідне становище. На мій наказ (отаман Гулий був з Чорними вліво від нас) сотник Чернишин подав команду; два гарматні стріли… гук "Слава!"… і Запорожці за кілька хвилин уже внизу й господарюють у Кинашеві.