Одіссея найкращого сищика республіки

— Він відповів. Йому подобалася слава. Він писав мені жахливо похабні листи, в яких примудрявся суміщати моралізаторство й прозорі статеві натяки. Він просив про зустріч, але мені не було з чим його зустрічати. Мені довелося віддатися одному торговцю зерном, щоб заробити грошей і купити браунінг — той самий, який при мені. Виїхала пароплавом на Ягорлицький кут — це така місцина біля Херсона, де влітку багато відпочивальників, а навесні й восени безлюдно. Там вистріляла цілу обойму, щоб відчути зброю. Коли повернулася, подруги спитали, чи не чула я пострілів. Я сказала, що то були мисливці. Ніхто й подумати не міг, що то стріляла я. Забіяко теж не міг. Коли я написала, що готова віддатися моєму герою, прилетів за два дні. Він був одружений, троє дітей, але це йому анітрохи не завадило. Він повірив, що його чекає незаймана. Я попросила його привезти всі свої листи. Мовляв, хочу віддатися на них. Він привіз, фиркав від нетерпіння, я перевірили, чи справді всі, чи з конвертами, потім запропонувала, щоб він узяв човна й ми попливли на протилежний берег. Пояснила, що хочу зберегти наше кохання в таємниці, він радо погодився. Сам пішов, винайняв човен, підібрав мене у безлюдному місці, потім погріб через Дніпро. Я розповідала, як давно мріяла віддатися йому, Забіяко тільки кректав. Сказала заплисти у невеличку бухту, оточену очеретом. Там нікого не було. Попросила відвернутися, мовляв, роздягатимусь. Він відвернувся. Я вистрелила. Спочатку хотіла у голову, а потім подумала, що так усе станеться занадто швидко. А коли він убивав мого батька, брата й дядька, це тривало довго. Їх різали, топтали, били, підвішували. Вистрелила в живіт. Він упав, захрипів, нічого не розумів. Пояснила, хто я і чому вирішила вбити його. Він злякався, став казати, що це не він. Але я нагадала йому день убивства в подробицях. Я ж усе дуже добре запам’ятала. Він злякався ще більше, поліз у гаманець, пропонував гроші, показував фотографії дітей, просив не залишати їх сиротами. Я вистрелила йому проміж ніг. Він завив. Я думала, він знепритомніє від больового шоку, потім я б допомогла йому опритомніти за допомогою холодної води і ще б мучила. Але він став кричати, міг привернути увагу. Я вистрелила йому в рот. Нарешті замовк. Я забрала гаманець, там було шістдесят рублів. У кишені піджака — він же приїхав у цивільному — я знайшла обручку, годинник, золотий хрестик на ланцюжку, портсигар, флягу, модну краватку. У валізці — пляшка вина, цукерки й пачка кондомів. Він не хотів, щоб я завагітніла.

Вона хрипко засміялася, стояла бліда й наче божевільна.

— Далі я причалила до берега, витягла з води клунок, який сховала заздалегідь. Там було кілька каменюк. Я засунула їх у кишеню піджака, під сорочку, у штани, відпливла й посеред бухти випхала тіло з човна. Ледь не перевернулася — оце б було сміху! Забіяко швиденько зник під водою. Взагалі-то там було неглибоко, метра півтора, не більше. А ще там було багато раків. На них я і сподівалася. Випливла з бухти, пристала до піщаного берега, пустила човен за течією, залишивши валізу з речами й переконавшись, що особу зниклого не можна встановити. Сама пройшлася пішки до пристані й повернулася в місто прогулянковим пароплавом. Наступного дня човен знайшли. Уже без валізи, яку, мабуть, хтось забрав. Човняр описав чоловіка, який брав човен. Усі вирішили, що чоловік упав у воду і втонув. Особу встановити не вдалося. Цікаво, що Забіяко, на той момент вже капітана охоронного відділення, в Одесі не шукали. Принаймні шуму не піднімали. Я навмисно ходила в бібліотеку, в газетах не було жодної згадки про зникнення офіцера охоронного відділення.

Паліцин, чи то вже Аляб’єв, підняв руку.

— Прошу слова, Іване Карповичу!

— Говоріть.

— Щойно ми почули зізнання у вбивстві! Сама злодійка зізналася, мабуть, від впливом вашого авторитету, Іване Карповичу, як найкращого сищика імперії! Пропоную арештувати негідницю і здати владі у першому ж порту!

— Суд іще не закінчено. Я хочу вислухати обидві сторони. Продовжуйте Capo.

— Після Забіяка я звернула увагу на пана Аляб’єва. Спробувала задіяти ту саму методу, написала листа, розповідала, що читала про його мужню і патріотичну позицію з газет. Та він не клюнув. Не відповів на перший лист, не відповів на наступний. Я з’їздила в Дубоссари. Маленьке містечко, в якому важко залишатися непомітною. До того Аляб’єв завжди був не сам. То зі своєю коханкою. — Сара кивнула на племінницю. — То із секретарем, а частіше з обома. А ще кучер, четверо слуг у будинку, кілька прикажчиків. Можливо, якби я пожила в Дубоссарах хоча б місяць, я б змогла знайти момент і завершити помсту. Але вже наступного дня до мене прийшли з поліції і почали розпитувати, хто я і що я. Довелося поїхати. Я спробувала підстерегти Аляб’єва під час подорожей до економій, які йому належали. Я робила засідки. Так-так, справжні засідки! В образі художниці з валізкою і мольбертом я приїздила на місце, ховалася в кущах, діставала манліхер. Про високу точність цієї гвинтівки я прочитала у ваших історіях, Іване Карповичу. Я змогла купити кавалерійський карабін цієї марки, обрізала йому приклад, і зброя вміщалася в чохлі разом із ніжками для мольберта. Я все добре продумала. Та мені не пощастило. Двічі Аляб’єв проїздив біля мене, але назустріч їхали цілі валки селян і в мене не було б шансів утекти. Утретє валок не було, тільки візок Аляб’єва, де їхав він, його секретар і візник.

Аляб’єв підхопився, його очі налилися люттю. Сара презирливо подивилася на нього.