Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— То це ще довго триватиме. А ти ж, тату, казав, що Міхал уже розпитував когось про виїзд, як це робиться, що треба оформляти...
— Чув таке, але нічого певного не знаю.
— Дурень він, Міхал, якщо хоче виїжджати.
— Облиш, людино добра, нещасний, а не дурень! Я пам’ятаю, як виїздили його мати й сестра. Він був ще малий, не міг нічого сказати. До лісу втік, цілий тиждень голодний блукав, поки вони виїхали без нього. Коли його піймала міліція, він плакав, що хоче тут лишитися, що так йому батько велів — бути тільки в Польщі. І лишився. Багато треба пережити, щоб потім, після такого вибору, завагатися. Постарайтесь якось розворушити його, поговоріть із ним, розважте, чи що. Треба, щоб тут він почував себе якнайкраще.
— Чого він сьогодні не прийшов?
— Не знаю, роботи у нього тепер не дуже багато. В Пісках мало шкілок, а найбільша морока саме з ними. Певно, в кіно подався.
— Ні, тату, не в цьому річ. Озеро з того боку дуже розлилося, залило не тільки луки, а й гаї. Велосипедом до нас не дістатись, а пішки, бідкався він учора, далеко йти.
— Можливо, — згодився лісничий і вимовно глянув на якісь квитанційні книжки, розкладені на письмовому столі.
— Ми вже не потрібні,— засміявся Метек.— Ходімо, Едек, до мене, ще ж рано. О, хтось приїхав, може, Міхал?
Чути було, як хтось під’їхав до хати на велосипеді, поставив його біля стіни. Застугоніли кроки. На порозі став геть забрьоханий чоловік — один з лісових робітників, що жили в управлінні округу.
— Пане лісничий, я від пана Дзядоня, він велів передати, що дзвонили з Піша. Той малий Клос... його привезли в лікарню, поранений невідомо ким, знайшли люди з села, що за озером, коли їхали підводами з Піша.
— Що ти кажеш, чоловіче? Міхала поранено? Стріляли в нього? Хто? — Пан Гасинець підскочив до посланця, сіпав його за плече.
— Та я ж нічого не знаю,— боронився той.— Старший лісничий тільки це велів передати. І ще казав, щоб ви до нього заїхали.
— Зараз?
— А цього вже я не знаю. До побачення.
— Слухайте, ви приїхали велосипедом? — зупинив його Метек.
— Велосипед вів у руках, хіба проїдеш по такій грязюці...
— Облиш, людино добра, хлопець десь там лежить поранений, може, вмирає, бо інакше сказав би, хто це зробив і за що. Метек, біжи запрягай коня, і їдьмо. Інакше нічого не вийде. Коли б не так розкисло, то можна б мотоциклом. Іноді буває погано в такій глушині...
— Де козам роги правлять,— згадались Едекові слова Віки.
— Як, як? A-а, де козам роги правлять? Справді, глухий закуток. Тільки по головах лупцюють, крадуть, стріляють один в одного, лаються... їдеш із нами? — Лісничий уже шукав куртку і шапку.
— Авжеж! — Едек схопився, загупотів ногами.
Тільки подекуди кінь міг бігти риссю, а то помалу трюхикав по розгрузлій дорозі, де було повно калюж, невидних тепер за густою пеленою туману. З лісу тягло гострим запахом перегнилого листя. Місцями, там, де гілля дерев сходилося над головою, утворюючи справжній тунель, було зовсім темно. Присвічували ліхтариками, щоб не заїхати в баюру, не зламати колеса.
— Цього року нарешті вже пообіцяли дати мені сто підвід жужелиці, вимостимо дорогу, як ото від шосе до управління, бо інакше колись потонемо тут,— сердито бурчав пан Гасинець.
— Хто ж міг його так побити? Ну, тепер я вже не зважатиму пі на який закон. Бо інакше з цього нічого не виходить. Хай тільки дізнаюся, піду і так перемелю кості, що потім довго збиратимуть, мерзотники...
— Я теж так думаю — хто,— Метек говорив розважніше.— Знайшли його нібито між селом і Пішем, отже, поблизу Пісок. Напевне, це зв’язано з Марцінським, з лісництвом... Ніяк не закінчиться це темне діло.
— Такі справи надовго затягуються.— Едек пригадав випадки, що траплялися в хуліганському середовищі Ольштина.
Нарешті виїхали на дорогу до управління округу, висипану добре утрамбованою жужелицею. Пан Дзядонь, якого вже попередив посланець, чекав на них.
— Їдьмо, дорогою я розкажу докладно. От лихо, мій мотоцикл зіпсувався.— І глянув на Едека.— Може, ти, друже, подивився б при нагоді, бо в майстерні тиждень копирсатимуться.
— Охоче.
І подумав, як жаль, що немає Віки. Була б нагода побачитися з нею.
Всі слухали розповідь старшого лісничого.
— Взагалі що тільки тут у нас діється! Такий закуток, людей мало, а всяких скандалів і не злічити... Я, власне, мало що й знаю. По телефону сповістили, оце недавно, смеркало вже... Дзвонили з міліції, просили приїхати, вияснити. Сказали тільки, що сталося це десь близько третьої години, так виходить із слів Клоса.