Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— На те ж у нас і заповідник,— мовив гордий із такого приплоду лісничий.— Ніхто їх тут не стріляє, множаться собі спокійно і щасливо. Ніде поблизу немає більше таких токовищ...
Поки що тетерюки і глухарі не токували — було ще рано. Тим часом лісничий майже щодня перед вечором ішов у ліс, беручи з собою Едека, щоб той побачив і почув, як прилітають вальдшнепи. Гасинець особливо любив цих птахів, які найраніше починали свої весільні бенкети, на світанку і в вечірніх сутінках пролітаючи з характерними звуками низько над деревами.
Едекові подобались такі походи, найцікавіші тоді, коли з низького неба мрячив дрібненький, теплий дощ. Недалеко від лісництва розкинулась невелика галявина, оточена заростями крислатих беріз, вільх і ялин. Тут було досить волого. Вони приходили перед заходом сонця. Часом до них приєднувався Міхал, який тепер частіше бував у Сумах по вечорах і навіть ночував.
...Поволі сутеніло, тіні ставали довші, сіра імла оповивала вершини дерев. Лагідний вітер вторував тихенькому шуму дрібнесеньких краплинок дощу. Вони курили, слухаючи останні перед заходом сонця голоси дрібного птаства. Найголосніше цвірінькали червоні вільшанки, які дуже любили ліщину; їх намагалися заглушити своїми трелями дрозди, ховаючись у верховітті ялин. Десь там за хмарами сонце, мабуть, саме сідало за окутаний туманом обрій. У лісі раптом стало тихо, тільки шумів вітер і шелестіли дощові краплі.
Було тепло, аж душно. І враз у тишу, яка щойно запала, ввірвалося, наближаючись десь од вкритих туманом луків, глухе гортанне кворкання:
— Орк, орк! Хо-ор-р-р-р. Кхо-ок-квор-р-р!
Метек міцно стис Едекові руку:
— Летять!
Над галявиною, там, де небо було ясніше, появилися раптом, раз у раз кворкаючи, два птахи. І майже водночас почувся тонкий, пронизливий свист:
— Цсі, цсі, цсі-і-і!
Над самими деревами линуло то тонке цвірінькання, то грубе, гортанне хоркання. Тепер уже більше тіней промайнуло над галявиною. І ще пара. А там іще один птах голосно співав свою пісню кохання.
Була якась незвичайна чарівність у цій весільній метушні над верхівками дерев. Морок поволі густішав, на бурому тлі неба око ледве-ледве розрізняло контури птахів. Рідше й рідше було чути тріпотіння крил, свист і кворкання. Наставала ніч, і пташині голоси стихали. Десь у верхів’ях дерев зашамотіло, заворушилося, стихло. І знову — тиша.
— Ти бачив зблизька вальдшнепа? — запитав Метек, коли, зачаровані тією вечірньою піснею іржаво-брунатних птахів, вони поверталися додому.
— Ні-і.
— При нагоді покажу тобі. Їх тут багато. Не бояться. За довгі роки ще ніхто не підстрелив жодного під час весільного льоту... Ті, що летіли по двоє,— то пари, самець завжди летить перший, і в нього цілить мисливець... Ранком вони теж летять, але недовго... Зажди, ще побачиш, як токують тетерюки і глухарі. Ото краса.
Лісничий зупинився на порозі свого кабінету, кивнув хлопцям:
— Зайдіть на хвилинку. Міхала зараз немає, і я хотів би поговорити з вами про нього.
Едек здивовано глянув на товариша. Метек схвально покивав головою. Певно, він щось знав.
Залєський давно вже звернув увагу на незвичайну виразність обличчя пана Гасниця. Загальний вираз того обличчя завжди лишався суворий, але, може, саме тому так добре видно було, як міняється вираз його очей. У сірих зіницях відбивалися біль і журба, смуток і радість. Зараз вони були сповнені якогось глибокого людяного занепокоєння і зворушення.
— Ви помітили, що хлопець ходить зажурений, похмурий, а раніше він же рота не стуляв. Тепер мовчить, тиняється по кутках, наче який відлюдько. І змарнів, схуд останнім часом. Я думаю, що він недоїдає, і ще й тому велів йому приходити сюди з Пісок на ніч, бо це, мовляв, значно ближче, ніж до його кутка в Піші. А головне — я хотів, щоб він був з вами, відпочив між друзями.
— Може, він хворий?
— Облиш, людино добра, теж філософ знайшовся... У нього свій клопіт, і тепер, я вже знаю,— немалий.
— Справді,— втрутився Едек,— він і мене уникав, щось у нього не так.
— Отож-бо. Я потроху вже докопався до причини. Позавчора взяв його в обхід, побалакали принагідно, серце йому трохи розкрилося, сказав дещо, хоча, звісно, і не все... Треба якнайскоріше забрати його з того лісництва. Там він пропаде.
— В Пісках? А що там таке?
— Що? Людські язики, хай їм чорт! Ті прокляті баби, Марцінська і Вежбикова, розпустили чутки, що то Міхал у всьому винен, що цей німець — ви розумієте: німець! — напосівся на їхніх чоловіків, бо вони поляки, а йому подобалось те лісництво.