Риб’яча кров

Вранці він прокинувся першим, і, коли я прийшла до кухні, було вже розтоплено, а на столі парував приготовлений сніданок. Він посміхався. Силувався. Ми їли, спочатку мовчки, а потім він почав.

— Пробач, я поводився не найкраще.

Я йому не допомагала, лише слідкувала, як він намагається говорити.

— Я помітив, що в тебе нова зачіска, і новий светр, і… Тобі личило.

— Ти вважаєш, що до перукарки й по магазинах я вирушила задля тебе? Аби сподобатися тобі?

— А що такого, — знизав він плечима, — це ж гарно.

— Це було не через тебе, любий.

— Ні?

— Це було через пана Бертака. І ті цукерки на шафі — теж для нього.

— Он як…

— Ти навіть не намагався сказати, що він запросив нас на святкування.

— Вибач, мабуть, забув.

— Ти нічого мені не говориш. Уже майже не говориш зі мною. Ніби я шафа чи комод.

Доїдали ми знову мовчки, він лише кілька разів голосно позіхнув. Хотів видаватися занепокоєним, але обличчя його мало радше комічний вираз. Потім я не витримала.

— Ми останнім часом живемо тут, ніби в психлікарні, тобі не здається?

Він стенув плечима. Не знав, що сказати, чого від мене чекати, був здивованим. Я так його й полишила, пішла до ванної.

Коли я після обіду визирнула за ворота, перед будинком Бертака вже стояли три автівки, четверта саме під’їжджала. Я гукнула на кухню до Петра. Натягла на себе в спальні обновки й светрик від Анни. Зверху Петрів ватник із гачка біля дверей, цукерки під руку, і ми вирушили через площу.

У якусь хвилину сонце стояло над горизонтом так, що все золоте світло лилося крізь вікно до маленької кухні, наповненої людьми. Воно визолотило образи на стіні, розмальовані горнятка й тарілки на поличці, добре обличчя пана Бертака і його пухкенької доньки у фартуху, пані років п’ятдесяти з рожевими щічками, яка зносила нам до столу все можливе, варила каву й до всіх посміхалася. Ми тулилися на довгій кутовій лаві вздовж столу, з одного боку я торкалася Петра, з іншого сиділа стара пані Згоркова. Там і тут бігали діти, онуки Бертака, Згорки, Тушла. У мисці —пироги з цукром, тістечка з кондитерської «Біля монастиря» у Будєйовіце, а під кришкою від каструлі — купа відбивних. Увечері пан Тушл узяв до рук баян. Старий інструмент пам’ятав і кращі часи цього села. Я дивилася на обличчя довкола. Пара останніх мешканців. Що стоїть за їх посмішками й сміхом? Прихований смуток. Лоби пітніли, обличчя рожевішали, у кухні було тепло, а пан Бертак приніс свою гордість. Останніх кілька пляшок домашньої грушівки. Три гарні крислаті груші в його садку за хатою із сумом чекали на нову весну. Як і ми всі, хто проживав тут рік за роком лише з ласки. Ми всі почаркувалися горілкою над столом, повним наїдків. Останнє свято на «Титаніку».