Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Ви дещо нам обіцяли, пане міністре, пам’ятаєте? У цьому ж місті, два роки тому.
У пана Тушла був бойовий настрій, упевнений і зосереджений голос. У ньому вчувався авторитет, галас довкола нас принишк.
— Нас усіх тут цікавить атомна електростанція, ми через це сюди й приїхали, — пан Тушл показав на нашу групу й роззирнувся до інших.
— Рішення про завершення будівництва атомної електростанції прийматиме уряд, що утвориться після виборів.
— Але, пане міністре, станція й надалі будується, ми це бачимо, нічого не змінилося.
— Друзі, без електричної енергії ми не обійдемося, її потребуватиме наша промисловість, приватний сектор, що зароджується, побут, потреба постійно зростатиме. Не можна повертатися назад, світити свічками й прати на пральній дошці…
Ми намагалися в цих словах знайти хоча б дещицю надії. Я дивилася на інших. Обличчя спохмурніли. Я знала їх такими й у селі. «Останнім часом ми все більше супимося», — подумала я. Анна збоку від мене мала кам’яний вираз обличчя й часом здавалося, що подумки вона в іншому місці. Петр був десь по роботі, він навіть не знав, де я й що тут відбувається. «Усе, на що можу спертися останніми місяцями, — це непевність», — подумалося, коли натовп уже розходився.
Анна везла нас назад. Усі двадцять хвилин у автівці була тиша. Неуспішна поїздка за обіцянками й примарною надією. На площі сусіди швидко розійшлися.
Анна залишилася. Ми всілися позаду хати на траву й дивилися на садок і далі, на поле. Просто на інший бік, щоб бетонні вежі станції залишалися за спинами.
— Між тобою й Петром щось сталося? — спитала вона.
— Не знаю, коли саме це почалося, але ми майже не говоримо. Він багато працює, додому приїжджає тільки спати.
Приємне весняне сонце світило в обличчя. Воно вже стало западатися. Я почала говорити й розповіла Анні про все. Про дивні погляди Петра, про його мовчання, про мої самотні дні й вечори в хаті.
— Ти викинула його з ліжка? — засміялася Анна, коли я дісталася нашої вечірньої сварки.
Мене здивував злісний тембр її голосу. Вона вже декілька років жила сама й здавалася зів’ялою.
— Анно, я не чекаю від тебе, щоб ти зайняла беззаперечно мій бік, тобто виступила проти Петра. Лише хочу почути, що ж роблю не так.
Вона мовчала. Проте відчувалося, що їй усе зрозуміло. Але її обличчя ніяк не змінилося. Крик з-за хати перервав цю особливу хвилину. За рогом з’явився пан Бертак, його біле волосся розвівалося за вітром.
— Нічого, потім мені скажеш, — прошепотіла я їй на вухо й скочила на ноги.
Висока постать пана Бертака була трохи схиленою, у руці він тримав тацю з яйцями. Він нічого за них не хотів, навіть не проходив далі.
— Хай Петр якось зайде за косою, сьогодні ввечері я її вигострю, — сказав на прощання.
Ми з Анною наповнили великий плетений кошик поколотими дрібними дровами й занесли його в кухню, узявшись кожна за одну ручку. Я розпалила плиту, до яєць додала борошна й молока, і ми смажили млинці. Я розігріла масло й мастила гарячі кружальця.
— Варення в мене від пана Тушла, минулого року у нього було чимало смородини й малини. Це повидло з груш у садку пана Бертака. Щіточки робить стара Згоркова, яка живе навпроти, у неї є цесарки й качки. Дрова нам привозить іще один сусід, йому належить частина лісу.
Ми сиділи в пітьмі кухні і їли млинці. Половина миски лишилася, я заховала їх у піч, для Петра.
— Це безглуздо, що я хочу жити ось так?
Анна посміхнулася. Карі очі й коротке волосся каштанового відтінку. Гарно вдягнена. Знайшла кращу роботу, ходила на курси бухгалтерів, більше заробляє. Розповідала, що робить у квартирі на мікрорайоні.
Коли ми доїли, я взяла її за руку й повела в кімнатку біля спальні. Я відчинила двері, і ми обидві спинилися на порозі. Кімната була вся пропахчена звіробоєм і висушеним приворотнем. Колиска, іграшки. Їх уже була повна коробка від нового телевізора. Дитячий одяг, який я купувала при нагоді під час поїздок у Будєйовіце, лежав, складений на килимку перед колискою.
— Це через це? Через те, що нам не вдається мати дітей?
Вона роздивлялася дитячу кімнату, пафосну й намарну. Сперлася спиною на дерев’яну пройму, її очі вивчали мій відчайдушний вираз обличчя.
— Не принижуй себе через нього, Гано.
— Я не принижую. Хочу мати сім’ю й жити тут…
— Ти для нього занадто сильна особистість, розумієш? Він відчуває, що тобі його не вистачить. Йому потрібна віддана й слухняна жіночка, яка милуватиметься ним. Щоб він був головою сім’ї.