Риб’яча кров

Анна стояла на тротуарі вся в чорному, від чого виглядала ще худішою. Сумно до мене посміхнулася, я перейшла вулицю, і ми обійнялися.

— Ти не сердишся, Анно? Сповіщення прийшло вчасно, але я просто не хочу туди повертатися.

— Знаю.

— Мені прикро, що не бачила твоїх батьків. Мабуть, уже за якоїсь веселішої нагоди.

— Дідусь — уже четвертий із нашого села. Усі померли десь у панельці.

— Додай ще мого дядька, — сказала я.

Мені здавалося, що я страшенно далеко від того всього, що ми покинули. А пройшло ж лишень пару років. Ми були тепер двома зрілими жінками, які разом сиділи за кавою.

— Це все були чоловіки. Чому так? — запитала вона. — Їхні жінки це витримали, а вони — ні.

— Усі були б ще й сьогодні живими, якби залишилися у своїх хатах.

Вона ствердно кивнула. Потім повернула голову. Рішуче. Трохи задерла підборіддя й дивилася на вулицю.

— Знаєш, Ганко, я вже хочу рухатися далі, — поглянула мені просто у вічі. — Уже хочу це відрізати. Дідусь помер, половина села вже два роки під водою, немає сенсу й надалі в цьому копирсатися. Звикнемо в місті, що ще ми можемо зробити?

Зрештою ми пішли до неї у квартиру. Звідти я зателефонувала мамі. На її номер, який вона оплачувала, щоб їй могли дзвонити діти. Я сподівалася, що нарешті принесу їй радість.

— Ти питаєш, що нового? — почулося зі слухавки, я навіть злякалася цього смертельно серйозного тону. — Тата вигнали з роботи. Він працював на фабриці майже тридцять років. Оце так вдячність, ні?

Я засмучено сиділа на дивані. Анна повернулася з ванної, перевдягнена не в чорне.

— Тата звільнили з роботи, — сказала я.

Анна нетерпляче за мною стежила. Вона зняла жалобний одяг, і це вже було серйозно.

— Знаєш, що говорив дідусь? — запитала вона. — Коли ідеш на похорон, музики мають грати сумної, а коли ідеш із похорону — веселої.

Вона старалася у своїй панельній квартирі як могла. Показувала мені, що нового купила, увімкнула музику, розповідала веселі історії з роботи. Я при цьому розмірковувала про нашу сім’ю. Чому все так дивно розвалилося, якщо всі елементи пасували одне одному. Мама — вода, тато — земля, Гонза — вітер, а я — вогонь…

— Я вирішила, що влітку поїду до моря, — витягнула мене з летаргії Анна. — Уперше в житті. Домовилися з колегою, що поїдемо разом. Така дівчача поїздка. Чи не хочеш із нами?

Я глипнула на неї, мов на дурепу якусь.

— До жодного моря я не поїду, Анно.

Сказала досить суворо. І відразу ж спробувала пом’якшити враження.

— Я ж листоноша, знаєш? А ще ми в пікапі возимо з Петром покупки для половини села. Просто не можу звідти поїхати.