Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Дядьку, розкажіть тепер нарешті Ганці, що сталося з пивницею й із вашим батьком, — озвався Петр, що обіймав мене за плечі.
— Якщо їхати новою трасою на Тин і повернути ліворуч нагору, то приїдете до костелу святого Прокопа. Там лежить мій тато, його тато й брати… Довкола вже тільки розплановані ділянки землі, але ще кілька років тому там теж було село…
Обличчя пана Бертака було рожевим від тепла печі, горілки й розчулення. Ми принишкли, щойно він почав говорити. Усі, звісно, пам’ятали це село, але те, що він почав розповідати, ніби для чужих, справляло дивно сумне й неправдоподібне враження.
— Старою дорогою в напрямку Темеліна, на закруті за школою, під номером сімнадцять був маєток, до якого належала й пивниця, яку, за ім’ям господарів, називали «У Новачеків».
Пан Бертак стояв посеред кухні, маленьку чарку закривала його велика груба рука, він тримав її на рівні підборіддя. У цей момент поглянув на мене. Мене кинуло в жар, Петр, притиснений до мене, мав це відчути, а всі інші — побачити відображення цього на моєму обличчі.
— Вечорами там розливали старий Томашек із жінкою, я пам’ятаю його з молодості. Це був прадід Ганки, потім справу перейняв його син. Томашек іще торгував кіньми, й перемовини велися в нього в закладі. Сам він пив дуже рідко, але іншим наливав. Там також грали в карти. І було це жорстко. І мій тато, царство йому небесне, за рік до початку першої війни програв у карти землю.
Із пана Бертака не зводили очей ті, хто цю історію ще не чув, і ті, хто вже знав її напам’ять. Він випив чарку грушівки, очі в нього заблищали.
— Тож сталося так, що батько покинув своє село, знайшов собі мою маму, узяв у придане цей маєток і переїхав сюди. Господарювати він умів, так. Поля біля хати, звісно, було небагато, ґрунт кам’янистий, але він приєднав ще кілька гектарів, і все було добре. І щоб чогось такого не повторилося, його тесть закрив чортові картинки до шухляди столу. На ключ. Пивниці в цьому селі ніколи не було, тож вони жили тут аж до смерті. Тепер тато з мамою поховані в одній могилі неподалік від могили старого Томашека. Так це було, і все це правда…
— А ті карти, дядьку, вони у вас усе ще є? — натякав Петр.
Очі в нього теж блищали, а обличчя розчервонілося.
— Вони все ще під замком у столі. Той ключ успадкував я, отож я їх зрідка діставав, і ми грали з моїм братом і з Тушлом у віст.
Пан Тушл лише посміхався, і, замість слів, знову заходився грати. Друга чарка грушівки мене розігріла, тож я прошмигнула вздовж столу й пішла охолонути на поріг хати. Надворі було трохи вище нуля, листопадовий вітер носився порожнім двором, зарослим пожухлою травою. Хтось обійняв мене за плечі. Пан Бертак усміхався й хитав головою. Мав стомлений, але щасливий вигляд. Принаймні в той момент мені так здавалося.
— А мого діда ви теж знали?
— Перед війною й за протекторату я ходив до нього з татом. Він позичав нам для роботи коней, у нього був великий маєток. Багато худоби. Після війни я вже мало його бачив. Пивницю закрили, бо не встигали робити всю роботу, коли в них у сорок восьмому забрали всі машини.
— Я ніколи його не бачила. Він помер, коли я була маленькою…
— Я знаю, вони не могли приїжджати сюди. Він похований десь на півночі Чехії. Але мені здається, ти на нього схожа.
— Справді? Чим?
— Він завжди був веселим. Твій тато — ні, принаймні наскільки я знаю.
— Ви праві.
— Я думаю, що твого діда ніколи не зламали. Я бачив його востаннє десь у п’ятдесят другому, поки їх не виселили. Я знав, що він знову був у тюрмі, не виконував план. Його ув’язнили на три місяці, коли були жнива. Я кажу: «Давно вас не бачив, господарю». А він тільки посміхнувся й говорить: «Я був на літньому відпочинку…»
Пан Бертак стиснув моє плече, був лише в полотняній сорочці, розстебнутій попід горлом. Подув холодного вітру загнав нас обох досередини. Петр дивився на мене. Раптом я ніби знову відчитувала в його очах усе те гарне, що між нами колись було. Ішла до столу й мала відчуття, ніби повертаюся до себе. Іще й після опівночі ми на довгій лавці обіймалися за плечі й горланили під звуки баяна народних пісень.
Коли вийшли надвір на свіже повітря, я трохи захиталася, але Петр мене міцно тримав. Я надягнула його ватне пальто. А він ішов у своїй подертій джинсовій куртці, волосся розвівалося. Простував упевненіше, аніж я, ми проходили повз хати й паркани вниз площею, спиралися на стіни й щохвилини зупинялися й цілувалися. Коли зрештою дісталися наших воріт, Петр зупинився, підняв руку, скомандував по-військовому, і ми обійшли площу ще раз. Потім я з усіх сил затягла Петра у ворота й зачинила їх.