Риб’яча кров

Я читала йому сердечні привітання до вісімдесятиліття від доньки й від людей із держгосподарства, які про нього згадали.

— Петр обіцяв, що ви прийдете, то я вас завтра чекаю.

Удома я з’ясувала, що в мене згасла плита. Непомитий посуд від вечері, купа брудної білизни у ванній на підлозі. Я відчувала, як із мене злущилися ранкова енергія й бадьорість. Я знала, якщо відразу щось не зроблю, то почну незабаром цю порожню й холодну хату ненавидіти. Підвелася від столу, переглянула всі шухлядки в комоді, кишені свого пальта й Петрових штанів у кімнаті. Зібрала всі гроші, які знайшла, і пішла вузькою доріжкою з побитим асфальтом. Головною дорогою шуміли автівки. Коли я наближалася до траси, сказала собі, що поїду першою ж, яка зупиниться, байдуже в напрямку Будєйовіце чи Тину. Виявилося оце, друге.

Коли йшла від перукарки, у сумці вже лежали нові штани, а в кишені лишилася половина грошей. На обід я пішла в готель на площі, потім пройшлася вздовж річки, а коли стало холодно, то швидко піднялася наверх до мікрорайону. Я дзвонила біля входу у восьмиповерховий будинок, але Анни ще не було вдома. Я обійшла інші панельки й перечитала зверху донизу всі написи біля дзвоників. Шукала імена знайомих родин, які вже переїхали. За цих пару років я знала безліч людей із виселених сіл особисто, із листів до різних організацій чи з розповідей пана Тушла. Я вагалася, чи маю комусь подзвонити, але зрештою повернулася, і в домофоні зазвучав голос Анни.

«Якщо знову хочеш мене сварити й вважати куркою, яка хоче сподобатися хлопцеві, то будь ласка», — думала я собі, перевдягаючись у ванній. Я стала перед Анною у нових темних штанях, із зачіскою й підфарбована її косметикою. Вона сиділа в кріслі й роздивлялася мене. Це було як очікування вироку, коли я дивилася в її нерухоме обличчя. Я, мабуть, не витримала б цього ще секунду й утекла б назад, до ванної. Але Анна раптом посміхнулася, підняла вказівний палець і сказала, що до цього всього потрібна ще якась зміна зверху. Я пішла за нею до спальні, де вона з шафи витягнула темно-червоний светрик.

— Надягни ось це. Воно пасуватиме.

Я стояла перед великим дзеркалом. Дивилася вдоволено сама на себе, так само виглядала й Анна за мною. Вона посадила мене на диван у вітальні, я почувалася в її маленькій, гарно обставленій квартирі приємно. Навіть комфортно.

— Як із Петром, стало краще?

— Ми вже дев’ять місяців разом не спимо.

Вона налила мені червоного вина, собі — соку в склянку.

— Іноді я здаюся собі найогиднішою, найпотворнішою жінкою на світі, якої чоловік не торкнеться навіть випадково. Може, я така і є?

— Дурниця, — покрутила вона головою.

— То скажи мені, що маю робити? Ми вже навіть не говоримо нормально між собою.

З Анною можна було говорити й мовчати, мені подобалося і так, і так. Я випила ще склянку вина, у мене поважчали ноги й голова. Я вперше відчула, що мені не хочеться їхати назад. Усвідомлення цього мене засмутило. Анна запропонувала мені або переночувати тут, або відвезти додому. Зрештою ми обидві опинилися в її холодній автівці, закутані в пальта, світло фар падало на блискучий темний асфальт, автівка піднімалася на пагорб за містом. Вона не захотіла зайти, ми помахали одна одній. Вона об’їхала озеро на неосвітленій площі, поблимала дальнім світлом і повернулася додому.