Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— То коли ви зі мною поїдете далі, дівчино? Запрошення на каву все ще діє.
— Я не знаю. Як погода буде кращою, — посміхнулася я й простягнула руку за пакетом із поштою.
— Еге, як рак на горі свисне, зрозумів. Сьогодні у вас чимало всього. То до зустрічі, наступного разу їхатиму в четвер…
Мотор набрав обертів, я лишилася з велосипедом на дорозі сама. Швидко переїхала трасу, а потім лише крутила педалі чимдужче, схилена над заокругленим рулем, розтинала холодне повітря перед собою. Тож коли я доїхала назад у село й поставила велосипед під дашком, була геть спітнілою. Увійшла до кухні, вода на плиті вже булькотіла. Мій ранішній ритуал продовжувався гарячим душем, а потім — найкраще, коли сиділа біля запашної кави, кусала хліб із маслом і варенням і читала газети. У районній щоденній газеті була ціла сторінка розмови з паном Тушлом про жахливу ситуацію в нашому селі. Під нею — підпис Адама Ридерера. Я відклала газети й сортувала пошту для сусідів. Цього разу виклала для пана Бертака купку з п’яти листівок і двох білих конвертів із листами.
Після сніданку рознесла газети й пошту по хатах, номер четвертий цього разу лишила наостанок. Я не поклала пошту на парапет, як завжди, а постукала у вікно. Пан Бертак з’явився у дверях, у широких вельветових штанях на підтяжках і фланелевій сорочці, застебнутій під саме горло.
— Пане Бертаку, вітаю вас із днем народження. Сподіваюся, що я перша.
Він узяв стос листів і кольорових листівок. Перевертав їх, але не мав окулярів для читання.
Я читала йому сердечні привітання до вісімдесятиліття від доньки й від людей із держгосподарства, які про нього згадали.
— Петр обіцяв, що ви прийдете, то я вас завтра чекаю.
Удома я з’ясувала, що в мене згасла плита. Непомитий посуд від вечері, купа брудної білизни у ванній на підлозі. Я відчувала, як із мене злущилися ранкова енергія й бадьорість. Я знала, якщо відразу щось не зроблю, то почну незабаром цю порожню й холодну хату ненавидіти. Підвелася від столу, переглянула всі шухлядки в комоді, кишені свого пальта й Петрових штанів у кімнаті. Зібрала всі гроші, які знайшла, і пішла вузькою доріжкою з побитим асфальтом. Головною дорогою шуміли автівки. Коли я наближалася до траси, сказала собі, що поїду першою ж, яка зупиниться, байдуже в напрямку Будєйовіце чи Тину. Виявилося оце, друге.
Коли йшла від перукарки, у сумці вже лежали нові штани, а в кишені лишилася половина грошей. На обід я пішла в готель на площі, потім пройшлася вздовж річки, а коли стало холодно, то швидко піднялася наверх до мікрорайону. Я дзвонила біля входу у восьмиповерховий будинок, але Анни ще не було вдома. Я обійшла інші панельки й перечитала зверху донизу всі написи біля дзвоників. Шукала імена знайомих родин, які вже переїхали. За цих пару років я знала безліч людей із виселених сіл особисто, із листів до різних організацій чи з розповідей пана Тушла. Я вагалася, чи маю комусь подзвонити, але зрештою повернулася, і в домофоні зазвучав голос Анни.
«Якщо знову хочеш мене сварити й вважати куркою, яка хоче сподобатися хлопцеві, то будь ласка», — думала я собі, перевдягаючись у ванній. Я стала перед Анною у нових темних штанях, із зачіскою й підфарбована її косметикою. Вона сиділа в кріслі й роздивлялася мене. Це було як очікування вироку, коли я дивилася в її нерухоме обличчя. Я, мабуть, не витримала б цього ще секунду й утекла б назад, до ванної. Але Анна раптом посміхнулася, підняла вказівний палець і сказала, що до цього всього потрібна ще якась зміна зверху. Я пішла за нею до спальні, де вона з шафи витягнула темно-червоний светрик.
— Надягни ось це. Воно пасуватиме.
Я стояла перед великим дзеркалом. Дивилася вдоволено сама на себе, так само виглядала й Анна за мною. Вона посадила мене на диван у вітальні, я почувалася в її маленькій, гарно обставленій квартирі приємно. Навіть комфортно.
— Як із Петром, стало краще?
— Ми вже дев’ять місяців разом не спимо.
Вона налила мені червоного вина, собі — соку в склянку.
— Іноді я здаюся собі найогиднішою, найпотворнішою жінкою на світі, якої чоловік не торкнеться навіть випадково. Може, я така і є?
— Дурниця, — покрутила вона головою.
— То скажи мені, що маю робити? Ми вже навіть не говоримо нормально між собою.
З Анною можна було говорити й мовчати, мені подобалося і так, і так. Я випила ще склянку вина, у мене поважчали ноги й голова. Я вперше відчула, що мені не хочеться їхати назад. Усвідомлення цього мене засмутило. Анна запропонувала мені або переночувати тут, або відвезти додому. Зрештою ми обидві опинилися в її холодній автівці, закутані в пальта, світло фар падало на блискучий темний асфальт, автівка піднімалася на пагорб за містом. Вона не захотіла зайти, ми помахали одна одній. Вона об’їхала озеро на неосвітленій площі, поблимала дальнім світлом і повернулася додому.