Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Своєю назвою вони зобов’язані не кольорові шкіри, а тільки й виключно, традиційному (впродовж тисячоліть, зверніть увагу) елегантному чорному одягові. Про створену ними багату культуру свідчать археологічні знахідки, від української Чернігівщини та до польських Сувалок. Вони були закорінілими поганами і сприйняли християнство мало не останніми з народів Великої Литви.
Перед тим вони визнавали єдиного Бога Дієваса, над усіма іншими, вторинними, на честь якого й вішали полонених на посвятних священних деревах. Ота згадка у “Слові о полку Iгоревє”, що “Дів кличе з дерева”, – саме й означає, що Дієвас вимагає подібної жертви.
Хоробрі та войовничі, вони охоче наймалися воювати у дружинах київських князів, а пізніше допомагали кунігасу Ґедімінасу (1275 – 1341), єдиними у світі потіснивши непереможних монголів – відвоювали у них Правобережну Україну.
У нас, в Україні, вони здавна отримали назву “чернегів”, та це від них, не від кого іншого, безумовно походить назва Чернiгова, міста, яке й було, мабуть, їх столицею; та не поступається древністю Києву.
Потім їх назва, разом із ними, якось зникає із уживання, губиться разом із ними ж іще десь у Великій Литві. Але, це не означає, що ці люди вимерли не полишивши сліду на землі, ні. Вони просто асимілювалися з часом, розчинилися у чотирьох сусідніх поріднених народах: литовцях, українцях, білорусах та поляках, віддавши їм свої цноти та доблесті. Бо, народи нізвідкіля не постають та нікуди не зникають, народи радше виникають із народів; та до них же й повертаються. З приводів нам невідомих, лише починають з якихось причин втрачати власну самобутність, натомість сприймаючи чиюсь чужу. Так само, як це було перед тим із гунами та аварами.
Доповнення 4. Скандинавська література
Велика північна цивілізація вікінгів, розквіт якої припадає на північ Європи епохи кінця “Ночі Середньовіччя” – десь на 1000 рік н. е., – мала і свою розлеглу літературу. Це не тільки “віси” (строфи) та пісні й поеми скальдів – відповідників наших кобзарів, але й великий прозаїчний доробок – “саги”, оповідання про героїв, здебільшу людей, що існували насправді (“Сага про Еґіля”) або про цілі роди (“Сага роду з Лаксдаля”, “Сага про Стурлунґів тощо). Цими розповідями століттями бавилися, розважалися та освічувалися люди півночі довгими зимовими вечорами, та вони хутко стали для них необхідністю. Вони заникають тільки з розповсюдженням християнства, за насуненням “Ночі Середньовіччя” й на північ.
Географічний розмах дій у цих сагах – незвичайно широкий, охоплює весь терен, де вештались їх герої, від Північної Америки на заході – до Уральського хребта на сході. Вони незрідка містять, можливо, вимислені сюжети, а часом розповідають про участь своїх героїв у подіях, які відбувались насправді. В Iсландії вони беруть свій початок від 874 – першого заселення острова, та чимало їх є у першій ісландській книзі “Ланднамабок” – “Книзі про взяття країни”. Саги бували від невідомих (можливо – просто невстановлених) авторів, як і відомих. Писав їх, схоже, великий письменник та вчений, Сноррі Стурлусон (1179–1241) та почасти з них складена його славетна “Гаймскрінґла” – “Коло батьківщин”.
Стиль цих саг докорінно порізнюється від римської класики, часом переповненої суто літературними прикрасами. Він – діловий та сухий, часом протокольний. Нагадує подібну ж характеристику, дану професором Бджамбою Рінченом епічній монгольській літературі.
Можливо, саме ця суха протокольність і спонукала вчених ХVIII– ХIХ ст. розглядати скандинавські саги, як джерело історичних матеріалів, нерідко за допомогою наведених у них дат та даних, – коригуючи історію.
Бо історичним тлом цих саг були нескінченні розборки між конунгами або та ж гризня за владу. Яка на західному окраї вікінгівської цивілізації, була не менш (а як насправді – то й набагато більше) гострою, ніж на її південному окраї – княжому Києві.
А десь там, далеко внизу під конунгами, у наземному світі жили прості люди, за своїми, не надто відомими нам життєвими законами. Народжувались, виростали, працювали, виховували дітей та помирали. Та й бавилися історіями про оті конунгівські розборки, що їх мало обходили, як не відбувалися в їх власному терені, ясна річ.
У сагах незмінно знаходили своє віддзеркалення й історичні події, але – наскільки вірно? Наскільки можна покладатися на саги, як на історичний довідник? Спочатку таке питання й не ставилося; домінувала віра у будь–яке писане слово, яка сьогодні підводить нас більше, ніж будь–коли.