Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Доповнення 1. Смерть Олега
Смерть Ольгова–коганя так само оповита леґендою, як і його походження та походи. Кажуть, що колись князь, по черговій перемозі, запитав старого волхва – вайделота (“всезнаючого”), – якою смертю він помре? А той, обмежився коротким: “від улюбленого коня твого, на якому ти їздиш”.
Хитрий конунг негайно відправив свого улюбленця на спочинок, та увірував, що тим і забезпечив себе від присуду долі; згодом забувши про все. А потім, через роки, пригадавши передбачення провидця, – спитав про коня. Йому доповіли, що кінь уже пав, та кістки його валяються десь там у полі. Олег посміявся та докорив вайделотові: “то ть не право молвят вольсві, но все то лъжа есть: конь умер, а я жив!” Він – людина владна та самовпевнена, безкарна, знає лише силу та вірить у силу. А оті дурні волхви, – звідки ж вони можуть щось знати, – не маючи влади? Та й поїхав щоб наочно пересвідчитись у смерті коня. Його супроводили, та могутній конунг, поставивши ногу на череп коня, – іще раз уголос посміявся над провіщенням вайделота: “от сего ли леба смерть мне взяти?!” Але з очодолу кінського черепа висунулась потурбована ним сіра степова гадюка, та й гризнула князя у ногу. А з того він, як пише літописець, “разболевся умьре”.
Літописець, добрий християнин, – не піддає сумніву можливість чогось подібного. Велика бо є сила диявола. Він, навіть, наводить приклад якогось Аполонія, що вештався по містах та селах імперії – “бесовская чудеса творя”. Та обмежується зауваженням, що Бог допускає все це, аби випробувати християн у справжній православній вірі. Що ж, – глибока думка.
Так справдилося на 100% передбачення поганського вайделота, над яким так щиро надсміхався всемогутній київський конунг – Гельґі, Убивця Асгольда…
Як наші ґерманські родичі з півночi поставляли тепер Києву воїнів, на виправи якими ніяк не захоплювалися його нинішні піддані, так само наші балтицькі родичі – литвини та ядвінги, – постачали шаманів та вайделотів. Бо у цих народів вони були у великій силі та складали могутні об’єднання, ніби оті друїди у західних кельтів, родичів балтів.
Цей сюжет свого часу використав був А. Пушкін, обдарований лише “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, але зрозумів у цьому не більше, ніж у подіях Полтави або “Пугачевского бунта”, писнувши оту свою “Песнь о вещем Олеге”. Як звичайно, всі читають, всі захоплюються, але ніхто так і не звернув увагу на оте дурне “вєщій”. Але ж, сам Олег нікому й нічого не провіщував, то чому ж він є “вєщій”? “Вєщім” був саме й тільки вайделот, якого поет із властивою йому дурною пишномовністю іменує – “кудєсник, любимєц богов”.
Не дивно, що його нащадки використали цей віршик, на міру вже власної відсутності розуму, – для солдатської пісні, чи не безглуздiшої у світі.
Доповнення 2. Хозарат i араби
Спалах арабської експансії у VII сторіччі мав успіх завдяки історичній кон’юнктурі. Простіше кажучи, мав такий хуткий перебіг внаслідок війни 610–629, яку Л.Ґумільов назвав Світовою. Вона й послабила ті сили, що могли протиставитись арабській агресії: Візантію та Iран. Саме цим і скористались араби, зайнявши частину Візантії – Близький Схід та Північну Африку, а на сході Iран. Підкреслимо, що араби мають історичне право лише на власне Аравію, не більше; все iнше було добуте шляхом агресії.
Після зайняття Iрану наступає черга земель на півночі, Кавказу та Середньої Азії. Iсторію цього етапу арабської агресії полишив нам іранський історик Табарі.
Першою жертвою агресорів стала Вірменія, де на той час квітла гризня за владу. Року 640 араби вперше захоплюють столицю, яка на той час була у Двині, та грабують її. Але, не залишаються, уходять додому; лише для підготовки наступного, більш масованого нападу.
Він розпочинається 654 погодженим наступом трьох армій. Армія Хабіба аль Маслама окупує Вірменію та Грузію, армія Шулаймана Iбн–Рабаха – кавказьку Албанію (область Азербайджана, на південь від Ширвана), а його брат – Абд ар–Рахман – захоплює Дербент та суне на північ, до хозарського Беленджеру. Але, саме під Беленджером агресорам не пощастило. Сам Абд ар–Рахман наклав головою, а з ним було вибито десь іще 4000 арабів. А ті, що унесли ноги – повтікали до Дербенту.
Ця поразка мала негайні наслідки, Вірменія та Грузія й собі на час позбавляються арабської окупації. З часом звільняється й Дербент.