Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Однак, християнство далеко не було соломиною, воно виявилося могутньою силою, яка змогла зберегти ідею римського імперіалізму для наступних поколінь; та не тільки: увічнити її в європейському світі.
Поведінка імперії зрозуміла, але… Як же з гуманним, ніби, християнством, яке тепер стало її державною ідеологією? Чи воно, бува, чогось на цьому не доклало? Бо, як же тепер бути з тими, кого Рим – той самий, імперський Рим, жодний інший, – масами нищив саме за їх християнську віру? А було таких – чимало. На одній побудові термів імператора Каракалли (211–217) – загинуло, кажуть, не менше 20 000 християн, – армія… Так, як же, все таки, християнство? – чи переступило й через це? Перейшло від гноблених – до їх колишнiх гнобителів? – на це запитання, годі чекати відповіді.
Християнство хутко змінюється. Для нього колись не було “ні елліна, ні юдея”, але теперь є християни та іновірці, які не є люди. Бо вже 426 в обох Римах, Східному та Західному одночасно, з’являються за папи Леона імператорські едікти проти іновірних. Вони позбавляють їх права укладати юридичні документи, тобто – викреслюють із суспільства, прирікають на вигнання. До них відносяться, в першу чергу, найбільш розповсюджені жиди та маніхеї, послідовники пророка Мані (216–276). Iще через тисячу років палитимуть живцем і християн, тільки трошки інакше віруючих – єретиків. Це матиме назву “інквізиція”, але саме слово зустрічаємо набагато раніше: іще в тому декреті, часів папи Леона.
За часів царя Петара I (927–969) у Болгарії, доведеній візантійською агресією до критичного стану, – виникають і розповсюджуються перші єресі – учення богумилів. Візантія нищить єретиків вогнем і мечем, використовує, це як черговий привід для агресії.
Рештки богумилів рятуються на заході та під назвою катарів або альбіґенсів з’являються у Франції, на півдні, де користуються підтримкою місцевого суспільства. Вони сміливо критикують офіційну церкву та перемагають католиків у відкритих диспутах. Папа Iнокентій III 1207 оголошує Хрестовий похід проти альбіґенсів, який триває двадцять (!) років. Засіб переконання – зброя, аргумент – нищення; інших церква не знає.
Саме по цьому надобре розпалюються вогнища інквізиції, на яких просякнуті християнською любов’ю до ближнього святі отці – спалюють живцем сотні тисяч єретиків, рятуючи їх душі. Настає епоха інквізиції (та інквізиторів).
Але й цього замало цій кровожадній релігії. З легкої руки інквізиторів виявляється, що крім єретиків є ще посібники диявола: чаклуни, відьми тощо. Яких – що ж тут поробиш, – християнський Бог теж передписує судити, та як провину буде доведено – також палити живцем. Потерпали від цього переважно жінки, старі, молоді; часом діти. Листівка з Бамберґу (Німеччина) пригадує, що “… серед отих чарівниць були дівчатка, семи, восьми, дев’яти та десяти років, 22 таких спалено…” Початком усього стала книга “Маллеус малефікорум”, що повсюдно перекладається як “Молот на відьми”, видана 1486 кельнським теологом Якобом Шпренґером та папським інквізитором Iнститорісом (власне – Гайнріх Кремер). Такі переслідування шаленіли Європою аж до ХIХ ст. та унесли життя кількох мільйонів невинних людей.
Кровожерною є ця релігія, шкода, не лише за своїми історичними наслідками, і це не є полемічне перебільшення, але кровожерна й у собі – навіть за обрядністю. Пригадайте хоча би оте причащання, коли віруючі, у вигляді вина та просфори символічно споживають кров і тіло Христове. Чи це, бува, не якісь – невідомо звідки, релікти первісного людожерства? – та, яке це має відношення до неспростовної ідеї єдиного та вічного Бога?
Вершини своєї компрометації християнство сягнуло, нема сумніву, в особі отих бандитських орденів, Тевтонського та Меченосців, що століттями ґвалтували та грабували народи Східної Європи. Їх було прикартано при Ґрюнвальді, та – шкода, не винищено до останнього.
Щоб покінчити з цим боком діяльності милосердного християнства, зробимо два зауваження. По–перше, палили живцем єретиків та відьом не лише на заході, а й на сході; от тільки, як звичайно, не афішували своїх злочинів. По–друге, подібних кривавих жнив не збирала більше жодна зі світових релігій. Включаючи войовничий іслам, який визнає “джіхад” – війну проти невірних.