Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Проте коні втікачів були зморені довгою дорогою і бігли дедалі повільніше. Особливо стомився Заглобин кінь, що ніс на собі такий тягар, — він знову почав спотикатися. У старого шляхтича рештки волосся стали сторчма на думку, що буде, як упаде кінь.
— Пане Міхале, найдорожчий мій, не кидай мене! — розпачливо вигукував він.
— Не турбуйся, не покину! — відповідав малий рицар.
— Щоб цього коня вовки…
Не встиг він договорити, як перша стріла продзижчала у нього над вухом, а за нею, ніби жуки і бджоли, задзижчали, засвистіли, загули інші. Одна пролетіла так близько, що мало не зачепила оперенням Заглобиного вуха.
Володийовський обернувся і знову двічі вистрелив по переслідувачах із пістоля.
Та ось кінь пана Заглоби спіткнувся так сильно, що ледве не зарився мордою в землю.
— Боже праведний, у мене кінь падає! — крикнув розпачливим голосом шляхтич.
— Стрибай із сідла і в ліс! — заревів Володийовський.
Сказавши це, він зупинив і свого коня, зіскочив, і за хвилю вони із Заглобою зникли у темряві.
Але маневр цей помітили косуваті татарські очі, й кілька десятків бусурман, теж зіскочивши з коней, пустилися навздогін за втікачами.
Галуззя зірвало з голови у Заглоби шапку, било його по обличчю, чіплялося за жупан, але шляхтич, узявши ноги в руки, мчав, ніби скинув із себе років тридцять. Часом він падав, але, підвівшись, летів іще швидше, сопучи як ковальський міх, аж поки скотився у глибоку яму від вивернутого з корінням дерева і відчув, що звідси вже не вилізе: він геть знесилився.
— Де ви, ваша милость? — тихо покликав Володийовський.
— Тут, у ямі. Гаплик мені. Рятуйся ти, пане Міхале.
Але пан Міхал, ані на мить не вагаючись, стрибнув до нього у яму і поклав руку йому на уста.
— Тихо, ваша милость! Може, вони повз нас проскочать! А ні, будемо оборонятися.
Тим часом татари наблизилися. Одні із них справді проскочили мимо, гадаючи, що втікачі побігли далі, другі йшли поволі, обмацуючи дерева й розглядаючись навсібіч.
Рицарі затамували дух. «Упав би сюди котрийсь із них, — у розпачі подумав Заглоба, — я б йому показав!..»
Та ось у всі боки посипалися іскри — татари почали викрешувати вогонь…
Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що роздмухували трут. Певний час татари, схожі на зловісні лісові привиди, бродили довкола за кілька десятків кроків від ями і підступали дедалі ближче.
Та ось якийся дивний шум, звуки і нерозбірливі окрики почали долинати з битого шляху, будячи приспані лісові глибини.
Татари перестали кресати й застигли як укопані. Пальці Володийовського впилися у Заглобине плече.
Крики дужчали, зненацька спалахнули червоні вогники й водночас із цим пролунали мушкетні залпи — один, другий, третій, а за ними вигуки: «Алла!», дзвін шабель, кінське іржання. Тупіт коней змішався із зойками — на шляху кипіла битва.
— Наші! Наші! — крикнув Володийовський.
— Бий! Убивай! Мордуй! Січи! Ріж! — ричав Заглоба.
Ще мить — і повз яму пробігли у страшному переполосі кілька десятків татар, які тепер щодуху мчали до своїх. Пан Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін — він мчав за ними по п'ятах серед гущини й темряви.
Заглоба лишився сам на дні ями.
Він спробував вилізти, але не зміг. Усі кістки у нього боліли, він ледве тримався на ногах.
— От лайдаки! — мовив він, вертячи навсібіч головою. — Втекли! Шкода, що сюди жоден не вскочив — була б мені компанія та й показав би я йому, де раки зимують! От поганці! Наріжуть вас там зараз, як худоби! Боже правий, галас дедалі наростає! Як би я хотів, щоб це був сам князь Ієремія, він би вас нагрів. Кричіть, кричіть «Алла!», скоро вовки над вашим стервом те саме кричатимуть. А пан Міхал теж утнув — самого мене тут покинув! А втім, нічого дивного! Молодий він, от і жадібний до крові. Після того, що сталося сьогодні, я із ним хоч у пекло піду, бо він не з тих, хто приятеля в біді лишає. А як він отих трьох умить поклав! Зачудуєшся! Ех, був би зараз при мені бурдюк… Його вже, мабуть, чорти взяли… розтоптали коні. Ще якась гадюка мене вкусить у цій ямі… Ой, що це?
Крики й мушкетні залпи почали віддалятися у бік поля і першого лісу.
— Ага! — сказав Заглоба. — Вже наші їм на п’яти наступають! Не витримали, собачі діти! Хвала Господові всемогутньому!
Крики дедалі слабшали.
— Добряче вони їх! — бурчав собі далі шляхтич. — Але, видно, доведеться мені посидіти у цій ямі. Бракувало ще тільки вовкам на зуби попастися. Спершу Богун, потім татари, а наостанку вовки. Пошли ж, Боже, Богунові палю, а вовкам сказ — про татар уже якось наші подбають! Пане Міхале! Пане Міхале!