Вогнем i мечем. Том другий

Пан Заглоба і пан Володийовський, прибувши до міста з Кушелевими хоругвами, відразу опинилися у вирі військового життя: ледве вони з’явилися на майдані, як їх оточили товариші з різних частин, навперебій розпитуючи про новини. Побачивши татарських полонених, допитливі піднеслися духом: «Пощипали татарву! Бранців привезли! Дав Бог звитягу!» — повторювали одні. «Татари підходять — і Бурляй із ними!» — кричали другі. «До зброї, милостиві панове! На вали!» — кликали треті. І полетіла табором звістка, а водночас виростала у розмірах одержана Кушелем перемога. Дедалі більше людей збиралося довкола бранців. «Зітнути їм голови! — лунали крики. — Що тут іще з ними робити!» Запитання посипалися, як снігова заметіль, але Кушель відповідати не хотів і пішов із реляцією на квартиру до каштеляна бельського. Володийовського ж і Заглобу вітали тим часом знайомі з «руських» хоругов, а вони, як могли, викручувалися, бо їм нетерпеливилося чимшвидше побачитися зі Скшетуським.

Знайшли вони його у замку разом із старим Зацвіліховським, двома тутешніми ксьондзами-бернардинцями і паном Лонгіном Підбип’ятою. Скшетуський, побачивши їх, трохи зблід і примружив очі — надто багато болючих спогадів ворухнулося в ньому при їхній появі. Але привітався він із ними спокійно і навіть радісно, спитав, де були, і задовольнився першою-ліпшою відповіддю, оскільки, вважаючи князівну померлою, уже нічого не прагнув, нічого не сподівався і ні найменша підозра, що довга їхня відсутність може бути пов’язана з князівною, не закралася йому в душу. Вони теж навіть не заїкнулися про мету своєї подорожі, хоч пан Лонгінус зиркав запитливим поглядом то на одного з них, то на другого, крутився на місці, намагаючись прочитати у них на обличчях бодай тінь надії. Але обидва були заклопотані тільки Скшетуським, котрого пан Міхал час від часу обіймав, — серце малого рицаря розтануло, щойно він побачив вірного і давнього приятеля, який стільки натерпівся, стільки пережив і втратив, що й жити, здавалося б, не було для чого.