Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Кременчук дійсно грав жовнами і сенсорами, спрямовуючи апарат до сірого тіла, такого же неймовірного, як і все, що оточувало „Софію”. Декілька мовчазних хвилин Богдан врівноважував швидкості і лискуча поверхня додекаедра, на якій не було помітно жодних деталей, розповзалась по усім екранам, наповнюючи рубку металевим сяйвом. Ефект „мультяшності” аж ніяк не бажав зникати з очей. Але капітанові він, здається, не заважав.
Щось інше капітанові заважало.
В кораблі стояла абсолютна, моторошна тиша. Така в ній була лише одного разу: коли вони загиблого інопланетянина, господаря „Софії”, в космосі ховали. Тоді чорний саван зникав в чорноті простору, а обличчя Соньки блищало від нестриманих сліз. Тепер все відбувалось з точністю до навпаки. Відповідно до капітана.
Почулося легесеньке дзижчання і Сонька зрозуміла, що Кременчук відчиняє зовнішній люк і спрямовує шлюз просто на тіло. Наче сачок на метелика. За чверть години мертвий метелик знаходився в шлюзовій камері, а „Софія” насторожено й сумовито линула по неймовірній додекаедрній орбіті.
Сонька промацала датчиками їхнього апарату кожний сантиметр оточуючого простору, але ніякого життя — ані природного, ані штучного — навколо не спостерігалося.
Планета зберігала лискуче мовчання на всіх діапазонах.
Навкруги ртутно плюскотів дивний порожній світ, в якому невідомо звідки взялося тіло інопланетної істоти.
Втім, істота вже знаходилась не в ньому. На „Софії” вона знаходилась. Але члени екіпажу, навіть гарячий Зоребор, не поспішали до нього. Начебто очікували чогось ще більше незрозумілого.
Найбільше неповоротким чомусь став Кременчук. Наче скам‘янів капітан, думаючи про щось, відоме лише йому самому.
— А чого чекаємо? — не витримав, врешті решт, Нкса. — Чого сидімо? Час іде. А людину, може, ще врятувати можна. Та й цікаво.
Думка була нова, але капітан жодним чином не зреагував на неврівноважену репліку малого крчовника.
Такаманохара з Норильцєвим обмінялися швидкими поглядами: мовляв, з відкритого космосу ще ніхто не рятувався, а щодо цікавості… Притупилася в них цікавість останнім часом через нагромадження усіх цих небезпечних і незбагненних подій, мармиз та всесвітів.
— Пішли, пішли! — не вгавав Нкса, схопивши Зоребора за його сталевий протез і тягнучи до коридору. — Пішли, Ігре!
Той безпорадно зиркнув на Соньку. І в цю мить Кременчук рвучко випростався, аж захрумтівши усіма суглобами, і вичавив, не дивлячись ані на кого:
— Всім залишатися на місцях. Я сам. Я спочатку сам подивлюся на те, що воно таке. І, поправивши кашкет, наче до начальства на килим відправлявся, посунув до виходу. Але, не дивлячись на суворий тон, уся спина його камуфляжна виражала якусь розгубу та невпевненість.
Постать капітана в неоновому освітленні вузьких переходів повільно пересувалась на екранах внутрішнього огляду доти, допоки не завмерла біля дверей шлюзової камери. Велика чоловіча долонь лягла на сенсор відчинення. Двері повільно поповзли вгору.
Сіра інопланетна істота лежала горілиць, втупивши великі чорні очі у високу стелю, покраяну рубцями від пострілів лазерів та іншого небезпечного причандалля.
Богдан на мить завмер на порозі, а потім наче в крижану воду шубовснувся. Сонька напружено спостерігала за ним.
Поряд завовтузився Норильцєв:
— Я теж туди пішов. Чого це ми біля екранів принишкли? Чого це він там сам? Самого три роки шукали…
— Сидіти! — голос Такаманохари був напрочуд жорстким.
— Всім сидіти. Ані руш!
Капітан на екрані повільно схилився над невеличким, якимсь дитячим, тільцем, а потім обережно ледь здійняв голову істоти, завівши обидві руки під її потилицю. Начебто щось шукав він там. І, здається, він знав, що шукати. Бо почулося легесеньке, на межі чутності, клацання. А потім…
Сонька мимохіть зойкнула, затуливши рота обома долонями.
— Ч-чорт! — знову зовсім по-кременчуцькі видихнув Норильцєв, а Нкса коротко вискнув, підстрибнувши на місці. Їхнє здивування було зрозумілим. Разом з клацанням на шиї істоти з‘явилась якась тріщинка, що повільно збільшувалась по мірі того, як Богдан однією рукою тягнув голову істоти на себе. За мить голова відділилася від тіла і виявилось, що це — сріблястий гермошлом, з-під якого… Зпід якого з‘явилось неприродно біле обличчя.
Звичайне земне обличчя.
Звичайної земної дівчинки років дванадцяти з ледь кирпатим носом і опуклими губами.
— Сніжана, — прошепотіли побілілі губи капітана. Але був цей шепіт гучнішим за усі крики усіх всесвітів, разом узятих. — Сніжанка… — І зненацька загорлав, відкинувши вбік гермошолом та й притиснувши голову дівчинки до своїх камуфляжних грудей: — Сніжанко, донечко!!! І, наче очікуючи цього крику, повітря раптом вибухнуло виттям сирен, освітлення приміщень запульсувало червоним кольором тривоги, а саму „Софію” кинуло в бік і вона дрібнесенько завібрувала усіма своїми з‘єднаннями.
Перед тим, як кинутися до пульту керування, Сонька ще встигла кинути погляд на Кременчука, що притискав до себе, таке дороге для нього, створіння, розгублено роззираючись в усі боки.
— Нксо, біжи до капітана! — гукнула дівчина, намагаючись зрозуміти, що відбувається з апаратом. — Допоможи йому…
Крчовник миттєво зник з рубки, а Норильцєв, лихоманково роздивляючись показники приладів, розгублено вигукнув:
— Що воно в біса коїться, Соню?! І не зрозумілим було — чого це стосується: чи то приладів, чи то картини, яка тільки-но була видна на внутрішніх екранах.
Втім, Такаманохара вже не звертала уваги ані на що стороннє, зосередившись на датчиках правого сектору: саме звідти почувся перший удар, який похитнув апарат. І вже за хвилину вона загорлала: — Ігорю, Ігорю, увімкни об‘єктиви спостереження за обшивкою. Правого сектору об‘єктиви. Там щось відбувається. Тиск починає падати! Чуєш, тиск падає!!!
Хлопець зненацька зірвався з місця, явно намагаючись вискочити з приміщення:
— Я просто туди побіг! — гукнув на ходу. — На місці розберуся.
Аварійне освітлення давилося червоним, а крізь виття сирен розпочав точитися якийсь виск.
— Стій, стій, Ігорю! В крісло давай! Я зараз маневрувати розпочну. І розкаряченою п’ятірнею Сонька раптом тицьнула в один з тільки-но увімкнених моніторів, а Зоребор вкляк на порозі рубки, кинувши погляд на нього. Щелепа в хлопця відвалилася аж до підлоги. І було від чого. Бо на моніторі було видно, як темнолілова постать, величезною п‘явкою розпластавшись на сріблястій поверхні «Софії», краяла, краяла корпус коротким, але, вочевидь, доволі потужним лазерним променем-клинком.
— Дарт Вейдер! — ахнув Норильцєв. — Я ж казав: його витівки! І звідки…
Закінчити фразу він не встиг, бо був кинутий вздовж стінки рубки карколомним віражем, якого заклала Такаманохара.
— Тримайтеся!!! — вивертала вона себе криком. — Всі тримайтеся! Капітане, капітане: напад на «Софію»! Напад!!!
Ти чуєш?.. Електратор таки дістав нас. Особисто. Всі тримайтеся, а я скинути його з обшивки спробую!
Зоребор відчув, як апарат під прямим кутом накренився на ребро і буквально покотився по орбіті. Певною мірою, не дивлячись на відсутність навколо тарілки ані верху, ані низу, відчуття було саме таким.
Виявляючи дива акробатики і намагаючись не думати про те, що зараз відбувається в шлюзовій камері, Ігор дістався таки до свого крісла. П‘явка на екрані залишалася на своєму місці.
— Соню! — вгвинтився голос Норильцєва поміж двома завиваннями сирен. — Соню, ця планета додекаедрна, вона атмосферу має чи ні? Що прилади кажуть?
— Здається, має. Здається, нормальної щільності. І складу.
— Так якого біса! Вниз, вниз давайте! Тут ми цьому дурневі нічого не зробимо. Повітрям його треба, повітрям розпеченим! Згорить, лахудро, звалиться, нікуди не дінеться!
Швидкість перебігу подій здалася Соньці настільки великою, що її мозок, врешті решт, розпочав відмовлятися сприймати оточуючу реальність. Будь-яка думка просто не могла пробитися крізь її неймовірність. Лискучий космос… планета-додекаедр… труп на орбіті (невже й дійсно донька Кременчука?!?)… Дарт Вейдер от звідкілясь узявся. А, може… Може це в неї свідомість агонізує перед остаточним зникненням опісля вибуху Зорі Смерті?