Невідоме Розстріляне Відродження

– Линику, – звернувся він до мене, – тепер, гадаю, ти мусиш визнати за мною право на увагу до себе, бо коли не сам я, як один, так принаймні моя каторжна праця, недосипані ночі, прокурені дні – мають на це право… Чи знав хто про те, що я роблю, чи підтримав мене хто в хвилини сумнівів і зневіри?!. Тепер, коли я досяг свого, ти визнаєш, що я «переміг» тебе, але тоді?.. Ого!.. Тоді ти намагався б перемогти мене, ти, мила людино, бо я знаю твою психологію, ой, як я її знаю… Ти кажеш, – краще робити просте, але корисне для всіх діло, виконувати маленьку функцію, серед трудових буднів, ніж шугати в емпіреях. Ми ще не вміємо, як слід двері зачинити, не навчилися цілком користатися з носової хустки, а про такі речі нам зовсім рано думати, це культурне гурманство й епікурейство. Так кажете ви, типові культуртреґери й пересічні люди, здібні своєю байдужістю пригасити кращий порив, вихолостити будь-яку ініціятиву. Зате, як же ви швидко й пасуєте перед дужою індивідуальністю, коли вона досягає свого… У вас типова психологія натовпу, що завжди на боці сильного, на боці переможця, але, зустрівши його словами – «ти переміг мене, галілеянине», зустрівши «осанною», – ви здібні за півгодини кричати: «розіпни його!».

Я перебив потік думок і слів свого приятеля, художника П.

– Коли так, – озвався я до нього, не приховуючи свого обурення й злости в голосі, – чого ти прийшов до мене, чи не тлумити, чи не дратуватись? Чи шляхетно ж з’являтись із такою шаленою неповагою до чоловіка, примусити його увіровать у щось, захопитись, щоб потім плюндрувать цю віру, розвінчувати це захоплення. Це вже, любий товаришу, патологія і достоєвщина, ба навіть – єзуїтство… Не кивай головою, це так, тричі так. Ти мене кличеш пересічною людиною тому, що мій батько добре примайстрував мені голову до плечей, що всі п’ятеро моїх почуттів працюють як машини, що мій шлунок травить, як сірчаний окис, і зіньки мої не вилискують сухотним хоробливим блиском. Якщо тільки так, то я дуже радий, що я тільки пересічна людина, а не неврастенічний геній. Коли ти торочиш мені про «верхів’я духу», набренькуєш стару, заплутану музику про «юберменша», об’єкт роздумів, мрій і надхнення заїдкуватих непманчат-онаністів із хореографічної студії, що крадуть у мамаш червінця. Я аж надто радий, що я тільки пересічна людина і що мій син знатиме більше про футбол, ніж про Фрідріха Ніцше…