Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Вони поспішали, а нам їх займати не було нащо. Ми мали важливіше завдання: викурити їх із Багринівців. Згідно з відомостями, в Багринівцях було їх три до чотири тисячі: піхота, гармати, кіннота.
Полк Чорних запорожців підходив до Багринівців під вечір. Саме люди верталися з поля до дому. Всі дороги, стежки з поля до містечка ще перед приходом полку обсадили козаки, що стояли в цій частині містечка. Людей, що ішли з поля додому, зводили до стодоли, туди ж потрапляв і той, хто чомусь увечері виходив з містечка.
Багринівчани часто пізнавали "своїх хлопців", себто тих, що в них уже були постоєм. Виходили інколи цікаві балачки. Молодиця каже:
— Я піду до тієї стодоли, а ти, Степане, біжи подоїти корову — напевно, реве.
Дівка просить козака заскочити до хати і переказати, щоб дома не турбувалися.
Було й таке, що дівчата "погрожували":
— Почекай, почекай… — це тим, що раніше залицялися, тепер їх вели "під арешт".
У стодолі зібралося багатенько люду, було так гамірно, що варта просила, щоб хоч трохи тихіше, а то в Багринівцях почують. Назагал старші розуміли, що так мусить бути, а молоді хлопці хоч і нетерпеливилися, та не хотіли засмучувати нас, своїх же таки хлопців, а дітвора як дітвора, всім цікавилася, були й охочі помогти.
Уже зовсім стемніло. Можна було починати, та чекали на пластунів — піший курінь нашого полку ("пузолазів"). А вони десь забарилися.
Наша сотня спішена, становища зайняла за декілька сотень кроків по головній вулиці, поприлипавши до плотів. Ховалася попід деревами і виловлювала червоноармійців, що вешталися вулицею.
І хоч був наказ не заходити у двори чи хати, все ж знайшлися такі, що витягай з хати комісара із "супругою", а запряжені коні з усім барахлом на двох возах перевезли в наше розташування.
У другому місці, обмінявшись револьверними пострілами, витягай з хати якусь більшу рибку.
На вулиці весело, ще здоровенний большевик, а рушницю десь лишив.
— Куда ідьош, товаріщ?
— Нясу хлєб в звяно, — відповів кацаписько.
— Пайдьош с намі?
— Не магу, хлєб ждут таваріщі.
Побачивши, що наші вже "весь хлєб" розібрали, здивовано каже:
— Да што ви, братци?
Більшість спротиву не робили, широко роззявляли рота і, не розуміючи "в чом дєло", йшли слухняно за містечко. Хто ж багато розпитував і конче хотів знати "в чом дєло", тому стуляли пащеку. Головне, що все було тихо.
А ждали ми на заставу, яку мусіли червоні виставити в наш бік. Ми знали, що багато залежить від того, як зуміємо заставу забрати. Мусить бути без стрілу, нишком, бо в хатах повно большевиків.
Торохтять вози: їдуть у наш бік. Оце і може бути ота довгоочікувана застава. Вона й була. її начальник застави все торочив:
— Нє панімаю! Кто пріказал?
Коли почув лоскіт шаблі під горлянкою, замовк.
Вулиця заповнювалася нашими пластунами і спішеними сотнями. Першими йшли козаки з ручними кулеметами.
На гасло впала стрілянина. Всі стріляли якнайбільше, але вгору. Стріляли і бігли вперед до майдану, що в центрі містечка, стрясаючи повітря нашим могутнім "Слава!".
Майдан — перша лінія, яку ми мали зайняти і далі не йти, аж до наказу. Зовсім без спротиву досягай майдану. І тепер стріляли по цілях. На майдані смалили кабанів, чи що. Було декілька ватр. Перебігаючи повз них, в освітлених просторах бачили ціль.
Все, що з переляку тікало в наш бік, ішло до полону.
Червоні втекли у страшній паніці, як не все, то багато залишаючи всякого воєнного припасу.
Був наш Чорних запорожців полк у рейді. Рейди — це "фах" нашого полку. Ми любили ці "прогулянки" ворожим запіллям. Ризик, що "відріжуть" і не дадуть вернутися до своїх, винагороджувався напругою і різноманітністю забави. Наслідком рейдів була дезорієнтація ворога, послаблення фронтового і взагалі опору, загальне падіння бойового духу, ми так наганяли страх на червоних, що у них "одкручувалася гайка". О! Оце правильно: "одкручувалась гайка". Нас же радував сам ризик і почуття переваги над ворогом!
Досвід такого роду боротьби в нас був чималий — та й Зимовий похід був рейдом, тільки тривав 5 місяців. А ці рейди — коротенькі. Але того дня ми все ж далеченько залізли в запілля червоних — фронту не чути.
Довідалися наші, що на залізничному шляху курсує броневик. А може, нашим завданням і було впіймати цю "рибку"…