Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
І розказує, було, Христя.
Ще дотуль, як уподобилася я побачити Бога живого, був мені голос із неба. Се в годі двадцять першім, коли голод нас теж домучував, як і познєй, у тридцять третім. Дак мого Євмена у трудармію забрали, коли йон із лісу вернувся, а я з двома дєтками осталася, бо якось що під весну у мене другеньке народилося. А було у мене страп'я трохи, свого і свекрушиного, не встигли вояки у розруху одібрать, в городчику я прикопала. Узяла я дєток своїх, страп'я теє, і потьопала за Невклю, на села багатші, мінять на харчі.
І виміняла я гороху пуда півтора. Аж у Чистопіллі виміняла, там землі добріші і мєнєй з них викачали. Перев'язала я мішок пополам, щоб легше було нести, поклала на плече, Якова за ручку узяла, се вже воно дибало, а Наталочку, померло воно, біднеє, у тридцять третім, а Наталочку — на правиці несу. Дороги в лузі нема, сама стежечка. А сонце — пече, припікає. Як на сковорідці я з дєтками. Тади ж знаєте, яке гаряче сонце було, що все згоріло. Бредемо ми — гіркими слізьми і солоним потом вмиваємося. І допленталися ми до річки Галиці, се між Лютежем і Дуболугівкою. А через Галицю — вузенька кладочка. Дак я дєток на правий берег перенесла, тади вернулася по мішок свій. І як ішла я з мішком тим через кладочку, голодна й висмоктана жистю своєю тяжкою, запаморочіло мені в голові, схитнулася я і у воду — шубовсть. А там хоч і не глибоко, мо' до пояса мені, а дно — грузьке сильно, бо торфовиця. Горох мій на дно мене тягне, а з рук не випустиш мішка, бо тольки ж і надія на виміняне: дєтки голодні на березі плачуть. А ніг я з мулу вже не витягну. І гукнула я до Бога, в нестямі болісній перебуваючи: «Що ж ти, безсовісний, вирячив баньки згори на мене, бідну, немічну, а помогти не хочеш?!» І тут був мені голос із неба, білого од спеки, мо' дойняло-таки Бога: «Христе, не відчаюйся! Було сім літ бідувань, далєй сім літ добріша жисть буде!..» І де у мене сили взялися, надія їх додала: сім літ добрєй буде! А людяка тольки надією на лучче живе. Вишпортала я ноги з торфовиці і вибралася на берег із клунком своїм. Вибралася я на берег, сіля біля дєточок своїх і думаю: «Се ж од чотирнадцятого году, як миколаївська війна почалася, було сім літ горювання. Тепер нам розвидніє і дєтки мої підростуть». А про теє і не думаю, що після семи літ, що попереду, нове лихоліття почнеться, мо' ще страшкіше. Аж так воно і сталося, як мені голос був, і досюль воно так для людей: то розвидніє, то знову стемніє жисть наша. Бо так воно у планетній Книзі записано, і Нестор Семирозум сеє вичитав…
Спливло сім літ ситих, і знову горювала земля пакуль-ська у розрусі та голоді, і Христя разом з людьми Краю пила чашу гірку.
Далєй нам знову лучшенько стало: хлібцем наїлися. А як стало луччей, почали людей із села ночами забирать і Євмена мого узяли. Се на його Михаль Громницький брехню навів, йон тади багатьох людяк пакульських у тюрму посадив, аби свою шкуру спасти.
Як приїхали «чорним вороном» по Євмена, Христя у полії льон брала, уночі, бо вже перестоював льон, коробочки розкривались. Прийшла з поля перед світом, а чоловіка — нема, діти плачуть, і в хаті усе догори дном. Із скрині, яка одежина була, на долівку викидали, божницю з іконами в куток кинуто — хто зна, що вони шукали. І не прилягла Христя. Ледь розвидніло, вузлик з харчами та білизною — під руку і побігла у Мрин. Допиталася в людей, де теє НКВД, а її і до дверей не пустили: «У нас он, но еще не оформлен…»
І ходила вона з місяць, між колгоспною роботою та тюрмою розриваючись, аж поки до прокурора не достукалася. Зжалився прокурор на сльози її і дозволив побачення на п'ять хвилин.
Прилетіла я в тюрму, і вивели Євмена до мене. А йон — як свічечка воскова за місяць зробився. Як свічечка воскова йон зробився і гомонить до мене: «Ні в чому я не винен перед властю, да тольки оббрехали мене люди злі. І не ждіть уже мене додому, десять літ мені одміряно, завтра в чужі і краї одбуваю. Будемо прощатися, Христе. Оджили ми укупі з тобою своє, далєй сама свого віку доживатимеш…» І вже вартовий до дверей його підштовхує: «Ваши пять минут окончились!» І повели Євмена знову до камери. Вийшла Христя з тюрми, слізьми обливаючись, а навколо, попід І стіною тюремною, люду-люду, більше жінки та діти. Удосвіта, кажуть, їх на станцію вестимуть, кому вже строк дали.
І не пішла Христя в Пакуль, а ніч просиділа біля тюрми, Бога молячи, щоб дав хоч здалеку ще раз на Євмена поглянуть.
Аж удосвіта і справді стали їх виводити з тюремних і воріт, а навколо — військові з гвинтівками. І побачила Христя Євмена свого, останнім його вивели, і Євмен Христю побачив. Побачив він Христю, бо вже розвидніло, і став озиратися та відставать од колони. Тут наблизився до нього військовий, матюкнувся зі злом великим у голосі і ударив Євмена у спину прикладом гвинтівки, аж заточився Євмен.
А як ударив йон Євмена мого прикладом, серце мені обірвалося від жалю до мужа мого дорогого. Обірвалося мені серце, а в голові загуло-задзвеніло. Загуло-задзвеніло мені в голові у сто дзвонів, і болєй нічого я не пам'ятаю. А пам'ятаю уже, як сиджу я на пустощі якомусь, в огорожі з високих домів городських, наче на дні колодязя. А біля мене сидить Нестор, Семирозумом прозваний, весь у білому, а з лиця йон такий, як на картонці, богомазом мандрівним мальований, на стіні у хатці Уляни Несторки. І проміниться іконно лице його, наче лампадка горить перед ним. Мовчить йон тяжко та понуро, і я мовчу, хоч і солодко душі моїй, бо се уперше Бог мені об'явився як живий, в образі Нестара Семирозума. Далєй йон і гомонить: «Ізстраждався я, Христе, душею за вас, людей живих, а помогти вам нічим не можу, бо так у Книзі написано, щоб так було». І запитала я голосом тихим, бо уже сил моїх було на самому дні: «Кому ж воно треба, горювання наше?» І відповів Нестор Семирозумтак: «Вам, людякам, найбільш і треба. Щоб душі ваші од зла очистилися і добром напиталися. Не скоро ще це буде, але — гак. Сказано-бо в Святому писанії: «Хто до кінця витерпів — порятується». І не тольки для самих себе ви горюєте, а в ім'я усіх, хто на землі проживає. Бо набуте душами вашими у стражданнях великих для наступних колін людських, країв і земель усяких, наукою гіркою та світлом духовним висіється й проросте. Іди, Христе, іди — і людям віщуй, втішаючи їх у горюванні їхнім».