Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
І підвелася я, щоб до людей іти, надією новою зігріта. А Нестор Семирозум тінню за мною плив, для інших невидимою. Ішла я вулицями, між домів городських, а йон — слідом. І казала я до людей стрічних із слів його, і сповіщала усім, хто слухать мене хотів, що Бог в образі живому мені об'явився чудесно і пливе йон за мною вулицями городськими як тінь, тольки моїм очам прозрілим видимий. І були, що вірили слову моєму, хрестилися на образ Бога живого, хоч очам їхнім невидимий йон був. А Другі пужалися слів моїх гарячих і бігли од мене скоріш, як од прокаженої. А треті, злом та брехнею наскрізь пропитані, озиралися довкола, міліціонера наполоханими очима шукаючи, а не Бога живого: «Се божевільна якась кугутка, агітацію розводить, треба повідомити на неї куди слід, там розберуться…»
І як розказувала я про Бога живого, що чудесно мені явився, як вістила я на майдані, коло базару мринського, під'їхала будка велика, з хрестом червоним. І зійшли з неї два мужі у білих одежах, і подумала, що се — янголи мені явились. Але не янголи се були. Узяли вони мовчки під руки мене і до будки завели. А я не противилася — Бог в образі Нестора Семирозума за мною тінню плив. І привезли мене у дім казенний. І як переступила я поріг дому казенного, відчула тут, що Бог залишає мене. По сходах крутих мене вели, а Нестор Семирозум по той бік порога зостався. Озирнулася я у відчаї великому, а Нестор Семирозум з лицем печальним усе віддалявся і віддалявся, покуль не розтанув у мареві дня спечного. А в голові мені знову гуло і дзвеніло. І закричала я туточки криком страшним: «Одпустіть мене, не розлучайте, іроди, з Богом живим!» А слуги диявола в білих одежах руки мені заломили і далєй по сходах вели. А я кричала і билась у чіпких руках їхніх, не бажаючи з Богом живим в образі Нестара Семирозума розлучатися. І гукнули вони сестру медичну, а мене розіп'яли на топчані дерев'янім, наче на хресті. І прийшла сестра медична, і вколола мене у руку. І сонце для мене згасло, і опустилася ніч. А з пітьми, що все непрогляднішою ставала, ще чула я голос Нестора Семирозума: «Пам'ятай, Христе, в жисті своїй горьованій, що страждання, а не радощі земні, добро, а не зло силу духовну у душах людських творять. А я ще прийду до тебе, тольки вір». І забулася я по тих словах, наче вмерла, утішена новою надією.
Але не приходив болєй Бог до мене в образі живому, а голос його я досюль чую, коли відкривається для добра душа моя…
А я ж таки для самої себе і дниночки не жила, і тим моя жисть щасливая.
Ой мала, мала Христя силу чудесну! Се я сама не раз чула і бачила. Глядіть яна нікого не гляділа і не хотіла, щоб знахуркою її називали. Знахурка, каже було, се — од сатани, а не від Бога. А помагать людям яна помагала. Тольки тим людям яна пособляла, кому злим чаруванням пороблено, од пристріту, од поганого ока рятувала. І ніяких там шептань, чи трав, чи води свяченої, як інші сільські знатниці, — нічого сього яна не признавала. А признавала яна тольки силу добра, яке в душі її, яке з очей її промінило. Було, дивиться на тебе, а тобі тепло так на душі стає та добре, наче з морозу біля печі. І багатьом коло Христі легшей ставало. Як згоріла моя хатина од того проклятого газу, балон вибухнув, трохи й мене на той світ не відправив, дак я в неї з годик жила, покуль колгосп мені нову халупину будував, бо я ж у колгоспі з першого дня, тольки ковалем і не була. І як жила я в неї, привезли людяку одну аж із Сохачів. Страшко дивитися було на того чоловіка: весь струпом узявся на лиці, як дерево корою. І жодні дохтури, жодні знатниці йому не помогли, куди йон тольки не потикався. Уляна Несторка — і та відмовилась його глядіть, тут, каже, я не пособлю, і ніхто не пособить. А Христя тольки глянула на нього і мовить: «Се вам злою людякою дорогу перелито». А той чоловік і признався: «Торішньої весни полаявся я за курей із сусідкою. Вона мені й каже через межу: ось я тобі зроблю, тольки на лєкарства і працюватимеш, але ніхто і нішо не поможе. А тую сусідку мою у Сохачах чорноокою прозивають, очі в неї — як у змі юки».
Дак нічого такого йому Христя наче й не робила. На лаві йон коло неї отак сидів, а Христя тольки дивилася на нього очима своїми чудними. Далєй і гомонить: «їдь, чоловіче, додому, Бог дасть, помажеться». Дай йон, коли од'їжджав, не вірив: «Якеє ж се лєчення?» Аж приїздить десь через місяць лісапетою, чистий з лиця, як янгол на іконі, і привозить Христі краму дорогого на кофту й спідницю: «Спасибі, бабусю, наче заново на світ я народився». А Христя за той крам і — через вулицю, Гальці-поштарці: «Мені уже заміжок не шукать, а на смерть у мене давно складено. Поший собі плаття, воно буде для тебе щасливе». А в Гальки первий чоловік п'янчуга був, двоє дєток їй зробив, а сам під храм у Крутьки трактором поїхав, нахлистався там, заснув у кабіні, аж у Русалчиному озері його знайшли, під кригою. Дак пошила Галька плаття з того краму, поїхала у ньому на якийсь там зльот районний і ще такого чоловіка собі одхопила, шофер, не п'є, не курить, досюль живуть добренно…
Що була в Христі сила, то була, і сила — незмірима. Я сам цьому свідок. Не помню уже, в якім годі, ще я в колгоспі робив. Літо таке видалося, що дощі лили і лили леєю непроглядною, без кінця й краю. Розбухли річки наші, вода городи на всій нашій вилиці затопила і вже підступила до хат, хоч у човні по дворищу плавай. І думалося нам, що це уже потоп новий, кінець світу. Небо тижнів, мо', три не відкривалося, забувать стали, яке воно — сонечко. Зібралися ми кутком своїм, а як помогти собі — не знаємо. А тут ще й ставок пльохівський прорвало, вода по Білорічиці хвилею котить, місток нам знесло, і ллє та ллє згори. Тут Христя і каже: «Піду-бо я з небом погомоню…» Дак ми ще посміялися: «По телефону, бабо, чи в радійо?..» Старе, немічне, а й воно — бюро погоди. А ще балакали про неї, що на голову їй дало, як чоловіка перед війною забирали. Аж вона і справді пішла й пішла од нас — крізь дощ, наче крізь стіну водяну. А ми під повіткою у Гальки-пошт арки стояли. І пішла Христя од нас крізь стіну дощову як була, у куфайчині старій, вовняною хусткою запеленута. І зійшла вона ня узгір'я за Гальчиним городом, де колись, кажуть, Гальчиного діда вітряк стояв, там ще жорна старі, наче кістки, біліють з трави. А. се ж усе перед нами, за туманом з дощу. І стала вона на теє жорно, і звела вона руки над собою, і голову підняла. І так стояла вона довго, ми вже хотіли розходитися, ніхто з нас про її химерії усерйоз не думав. Хоч і чув я колись од баби своєї про хмарників, які чародійству вали з хмарами. Але ж то — у давнину забобонну, а у нас тепер і телевізори, і рядімо, і в космос хлопці літають, як до себе додому. Коли дивимося — і очам своїм не віримо: у повсті хмарищ, од обрію до обрію, наче тріщина синя з'явилася. Далєй — болем, розходяться хмари на різні боки, ніби й справді Христя руками їх розсуває. І вже сонячне сяєво у тую вікнину на землю, замучену дощами, бризнуло. А скоро і зовсім на годині стало. У нас, у мужчин, і картузи на головах заворушилися, а баби, що коло нас, під повіткою, стояли, ті геть попужалися. Дак назавтра послали нас, фермівських, хлібні валки перевертать, бо вже зерно проростало. Аж приїжджає в поле агроном. І такий веселющий, наче це йон погоду нам привіз. Я й розказую йому про Христю. А йон — ні в яку не вірить: «Такого ще світ не бачив, щоб земна людина хмарами управляла. Такого і вчені не вміють». А його до нас із академії прислали. А я йому, правда, і одвітив: «Силу зла — усі знають, міряна вона переміряна жистю нашою. Але ніхто з нас не знає, не відає великої сили добра…»