Листя землі. Том 1

Се я сам чув, бо годків мені уже чимало, і — вписую. Ще як живий був Нестср Семирозум, казав йон: «Тепер одна Смерть по землі ходить і покоси кладе. А настане врем'я — легіон Смертей буде, і старатимуться наввипередки, хто болєй люду викосить». Дак ось, такеє врем'я настало. Червоні косять білих, білі косять червоних, і косять вони одне одного без жалю і сумніву, як траву. Бідні хапають за глотку багатшеньких, руйнуючи заразом і державу, і моральні основи буття людського. Багатші ж, озлобившись, що жирний кусень з рота виривають, гнуть колеса з босаків, коли на силі почуваються, коли поміч їм од штика чужинацького є. Розділилося руське плем'я на хохлів та кацапів, І вони безжально товчуть одне одного в ступі смерті, наче не від кореня єдиного. І ті, хто за вільну Україну, на гетьманців та жовто-блакитників розділилися і шаблі схрестили, та з люттю якою! І всі зло творять в ім'я добра намисленого — задля світлої будучності, задля блага народного… І тече кров по землі нашій ріками червоними, плач І стогін людяцький солоним туманом стелеться. А хто ж щастям втішатиметься в райській землі Горіховій, яку ще Гаврило Латка, покійний давно, обіцяв нам, якщо лихоліття людей у Краї викосить, наче жниво?

А що з людяцькими душами поробилося, уписувать до Книги днів страшно, рука терпне. Але вписую, щоб знали далєй у часі, як легко людина звіром стає, коли стриму не почуває, коли усе дозволено їй. Дак звір терзає скотину чи людяку, бо голодний, бо природа його така. А людина ж віками тішилася, що має од Бога душу безсмертну, добром та милосердям сповиту. Теперечки ж мучить вона ближнього свого муками великими і жисть одбирає заради химер химеричних, в тумані словесному перебуваючи.

А що з людяцькими душами поробилося, уписувать до Книги днів страшно, рука терпне. Але вписую, щоб знали далєй у часі, як легко людина звіром стає, коли стриму не почуває, коли усе дозволено їй. Дак звір терзає скотину чи людяку, бо голодний, бо природа його така. А людина ж віками тішилася, що має од Бога душу безсмертну, добром та милосердям сповиту. Теперечки ж мучить вона ближнього свого муками великими і жисть одбирає заради химер химеричних, в тумані словесному перебуваючи.

Але Книга днів — не для суду людського, а — для пам'яті. Хто правий, хто винуватий, ніхто сього ніколи не скаже, хіба що на суді Страшному, останньому. А може, се і є вже йон, суд останній? І свідчу, що очі мої бачили, що вуха мої чули, не додаючи нічого і не відбавляючи.

Серед зими морозної прибув загін продовольчий з города. Тринадцятеро їх було, хлопців молодесеньких. Вигрібали вони з комор наших хлібець наш — до зернини, щоб порятувать пролетаріат голодний. А про те й не думали хлопці хватські, кулеметними стрічками оперезані, що і нашим дєткам їсти треба, що і нам він, хлібець той, потом та мозолями дався. А ми тольки мовчать покірно і могли, під дулами гвинтівок їхніх. І звозили хліб до зборні, і скотину вели, яку у кого запопали, щоб уранці валку до Мрина, де станція залізнична, спорядити.

Але ж і бджола безсловесна, коли ведмідь вулик розпотрошує, гуде та жалить. Під досвіток, як поснули хлопці з продзагону сном міцним, оточили мужики пакульські, хто бідовіший, зборню і підпалили з усіх чотирьох сторін. Вистрибували продзагонівці з вогню, голі та босі, а тут їх хапали. І вели їх у берег Невклі, де криниця, Гнилою прозвана, бо вода в ній погана, болотом тхне. І вели їх у берег повз хату мою, і я у вікно пічне сеє все бачив. І вели їх, босих, по снігах глибоких, а мороз був такий, що дерева тріскалися, а руки хлопців тим колючим дротом пов'язано. Повели їх у берег Невклі і кидали по одному в криницю, Гнилою прозвану, а я усе з вікна бачив, бо проглядається берег з моєї хати, бо на бугрі хата. І кинули їх у Гнилу криницю, дванадцятьох хлопців молодих, а тринадцятий — ще од зборні утік. І творили сеє зло не розбійники люті, не чужинці, здалеку зайшлі, а творили сеє дядьки наші, пакульські, з діда-прадіда — гречкосії.

І утік тринадцятий од зборні, але недалеко утік. Знайшов його під вечір Пантелій Нужда у хлівці своєму, де сіно. І вивів його Пантелій, дулом гвинтівки у спину підштовхуючи, на гору Холодну та й питає: «У якій стороні Пітер, звідки ти по наш хлібець прибув?» А хлопчина той, продзагонівець, рукою у бік лісів Синявських, за які вже сонце червоно сідало, показав: «Отам Пітер мій, але відпустіть, дядьку, бо мене послали, не я себе послав, і жить я хочу». — «Тебе не одпущу, а одпущу душу твою, хай летить, голубонька, у твій Пітер…» — мовив Пантелій і стрелив у спину хлопцеві. Тоді зняв з убитого штани його, червоні, з капшуками, та й пішов до хати своєї. А тіло продзагонівця з Пітера звірі й птахи розтягли, бо уже в те врем'я вовків тьма-тьмуща розвелася, і вороння хмарами чорними над Краєм сито літало. І був Пантелій Нужда не багатий і не бідний, а так, як усі ми тади. І злий йон не був. Курку, бувало, несе моєму батькові, щоб голову одтюкав, бо сам не міг, крові боявся. А людяку молоду убив, як муху. 1 через те вписую, що душам людським у наше врем'я щось погане пороблено.

Але не довго й празникував Пантелій у тих штанах червоних, з капшуками. Любив йон храмувать, щоб попоїсти і випить на дурничку. І пішов він на Покрову у Коршаки, там сват його. І гуляв він три дні не просихаючи. І об'ївся, і напала на нього, звиняйте, срачка. І бігав він за сватову клуню щочасно. А того дня якось що денікінський загін налетів на Коршаки, а мо' який «батько» з лісу, тоді їх було як гною. Сидів Пантелій по нужді своїй за клунею, визираючи з-за рогу, що там на вулиці діється, на яку власть молитися. А вже першим снігом землю припорошило. Одному з вершників упали в око штани червоні, на білому снігу, стрелив він і убив наповал Пантелія. Дак у тих штанах червоних, закаляних, сват його і прикопав за клунею, бо врем'я було таке, що з дворища свого й носа не висунеш, якщо не хочеш і собі пулю заробить.

А що правда це було, з криницею Гнилою, і я свідчу. Засипали її землею та сміттям, і там вони, продзагонівці, лежали аж до годі в передвоєнних. А незадовго до війни постановили десь угорі, щоб розкопать криницю і переховати тіла загиблих у братській могилі, коло сільради. І писали мені по три трудодні щодня, і я розкопував криницю Гнилу та кісточки продзагонівців перебирав. А як перебирав я кісточки їхні, знаходив я руки з пальцями одруба-ними. Се ж вони, хлопці з продзагону, ще живі, дерлися з криниці по цямринах, бо кожне з нас помирать не спішить, кожне жить хоче. Дак мужики пакульські, хто продзагонівців тади в криницю кидав, по пальцях їхніх сокирами тюкали, як по гіллю сухому. Одкуль жорстокість така об'являється в людині, яка досюль тольки й знала — земельку орать та хлібець сіяти і жать, розмислюю я, і питанням моїм болісним нема нівідкіль одвіту. А мо', є сили небесні, на якійсь далекій планеті, що ми, земляни, про неї і гадки не маємо, і вони над нами сперентують? Знав я випадки на своїм довгім віку, коли сусід сусідові, зло на нього маючи, через межу потайки пригорщами бур'янове насіння за вітром сипав. І виростали бур'яни на сусідовій грядці як ліс. Дак, може, і нам хто з небесних висот пригорщу зла сипонув, аби розрослося воно на планеті нашій, аби люди землі однь одного на корені винищили і місце для когось невідомого звільнили?

Дак бур'яни ще можна виполоти, а зло — воно нове зло творить безперестанно, і душі людські в тому чорному вогні згоряють, як ластівки, коли хата, де гніздо звили, палає. І ненависть на багато десятиліть уперед історію людську встеляє попелом, і зло, а не добро, стає мотором жисті…