Листя землі. Том 1

Не було чуть про Мефодія, сина Пантелієвого, мо', годів зо три, а тади з'явився йон у Пакулі. Шинеля на нім довга, і шапка — кувшином, будьонівкою називалася. З ким, розказує, було, на колодках, тольки не воював я, і з батьком Махном, і з Врангелем, і аж до Варшави кінь бойовий мене доніс, а тепер я — мирної жисті хочу, заслуженої в боях із класовим ворогом. І ще показував йон годинника золотого, нібито високим командиром за доблесть йому подарованого. А мо', і одібрав у кого, йон такий був, бідовий. Рубав, розказує, я голови ворогів пролетаріату і біднішого селянства направо і наліво, наче лозу, і рука моя утоми не знала, а серце — жалю. Об'явився се ж Мефодій у Пакулі, а голови прихилити нема де, сама піч на хатищі у бур'янах темніє: як палили червоні куток над Невклею, хата батька його, Пантелія Нужди, першою вогнем узялася. Дві сестри ще в нього були, дак заміж повиходили і матку із собою забрали.

Пожив йон трохи в сестри, далєй прийми в Крутьках йому підсовітували. І тамочки Мефодій добре зажив. Дім побудував, бляхою накрив, землі йому доброї, як заслуженому в боях за революцію, одрізали. Діти, як з мішка, посипалися. Отак йон проживав, коли ж — колективізація, на тобі. І записали його в куркулі, і розтягли усе, що нажив мозолем своїм, до ниточки, І посадили його з родиною серед зими лютої на голу підводу, і одвезли у Мрин, на станцію, а одтуль — у Сибір далеку. А коло Мефодія, у Крутьках, зовиця моя жила, дак я усе сеє добре знаю.

А йон, Мефодій, син Пантелія Нужди, любив дуже дочку свою старшеньку, і попросив йон зовицю мою переховать її, як уже сказали їм, що завтра світ за очі повезуть. Дак зовиця моя розказувала, ще як жива була: «Біля мене яно спало, на печі, за комином. Аж, мо', через тиждень приїхали хлопці в галіфе, голе й босе забрали. Хтось із сусід підказав». Докуль тую дитину до Мрина довезли, застудилося воно, бо се в морози кріпкі робилося, і десь уже там, у казенних домах, Богу душеньку оддало. А їх усіх, родину Мефодія Нужди, вивезли в болота тайожні, вивезли у болота й ліси, вивели з вагонів і — живіть чи вмирайте, воля ваша. Стали вони земляночки бить, а в тих земляночках — води по коліна. І всі Мефодієві дєтки перемерли, а жонка — останньою.

Дак утік йон якось одтуль. Утік йон одтуль і об явився в Крутьках, як уже німці зайшли. І прийшов йон до зовиці моєї та й питає: «Де донечка моя, первісточка моя?!» Зовиця розказує, як було, а йон очища червоні од люті, уже не людяцькі, вилупив на неї: «Брешеш, се ти її на смерть оддала, галіфетчиків злякавшись, і ти за сеє першою заплатиш!» А в зовиці моєї перед війною дитятко народилося, теж дівчинка. Дак і каже зовиця йому: «Дитям своїм присягаюся, що немає вини тут моєї». А йон посміхнувся так страшно: «Не присягайся, бо й дитя твоє скоро разом з тобою у землю сиру піде, як будемо по дєтках моїх безневинних, що в болотах тайожних загибли, криваві поминки справлять». І настановили його німці старостою в Крутьках. І склав йон списки тих, хто людей розкуркулював та на станцію вивозив, хто з «червоною мітлою» по хатах ходив. І набралося таких — дворів з тридцять. І зовицю мою одною з перших уписав, хоч не була вона ніколи в активістах і чоловік її цурався галіфетчиків. Серед зими, саме сніги глибокі впали, оточив Крутьки загін німецький. А поліцаї ходили по хатах з тим списком, що Мефодій його склав, людяк хапали, з дєтками їхніми, і до клуні на краю села, під Страхоліссям, вели. І набили повну клуню людяк, гасом стріху облили і підпалили. А як підпалили повну клуню з людяками і стали люди криком смертним кричать і ламати лісу, дак вони з автоматів упритул стріляли. А Мефодій Нужда збоку стояв' і сміявся з мук та смертей людських. І казали нібито йому самі поліцаї, у кого совісті ще хоч на денці душі залишалося: «Побійтеся Бога, пане старосто, не робіть такого». А йон крізь сміх одказував: «Не я сеє починав, не на мені й закінчиться. Хіба не на ваших очах наша жисть текла, хіба ви не знаєте, що уже давно світом сим верховодить Бог смерті, а не Бог життя? Дак і служу я Богові смерті, вірно, як пес, служу…»

І служив йон Богові смерті до останку, бо уранці знайшли Мефодія мертвого в хаті, яку йон колись для родини своєї будував, а при колгоспах — контора там була. Повісився йон на траму дубовому, поминки криваві справивши. Бо є крайня межа гріха перед людьми та Богом, яку душа, якою б не була вона, безкарно переступить не може.

А третього дня, почувши про таке, прийшла я в Крутьки. І знайшла я обгоріле тіло зовиці своєї та дитятка її на попелищі. Як стала клуня горіти, вигребла моя зовиця ямочку в землі, дитятко своє поклала і накрила собою, не розлучившись із надією порятувать його. Мати є мати, хто її серце і любов зміряє і міркою якою? І була та ямка крові запеклої повна…