Світова гібридна війна: український фронт

Ігнорування Кремлем сфери «м’якого права» відбувалося одночасно з намаганнями внести зміни до «жорсткого» та «загального» міжнародного права в Європі та закріпити таким чином свій регіональний вплив. Протягом нульових років ХХІ ст. ревізіоністські прагнення Росії змінити геополітичний баланс на Європейському континенті просувалися через ініціативи щодо зміни договірної бази сфери безпекового співробітництва.

На словах Росія також виступає за досягнення «повної єдності Європи, без ліній поділу, шляхом забезпечення рівноправної взаємодії Росії, ЄС та США». Фактично ж РФ поставила за мету отримати можливість впливати на рішення європейських країн та ЄС, зокрема в політико-­безпековому сегменті. Не маючи можливості впливати на рішення НАТО та на безпекову політику держав — членів ЄС, Кремль прагнув набути таких прав через підписання нових юридично зобов’язуючих міжнародних договорів, зокрема через реформування ОБСЄ з наданням цій організації юридичної правосуб’єктності.

Отже, спроби Росії утвердити свій регіональний вплив шляхом внесення змін у систему міжнародних норм, які регулюють відносини між державами на Європейському континенті, зазнали невдачі. Однак це не зупинило російську верхівку у ревізіоністських намірах, оскільки міжнародне право фактично не має механізмів примусу щодо світових потуг. Єдиним інструментом впливу міжнародної спільноти є дії держав щодо держави-­порушника: санкції, ембарго тощо. Для високої дієвості таких заходів потрібна політична воля та одностайність держав.

Враховуючи притаманні західним державам демократію та плюралізм, навіть такі рішення, як введення санкцій проти третьої держави, є предметом обговорення у внутрішньополітичному полі. І це створює додаткові ризики, пов’язані з трактуванням дій Росії, на що й спрямовані значні інформаційно-­пропагандистські зусилля Кремля.

У цьому контексті дуже показовими стали кардинальні, порівняно з попереднім періодом, зміни у 2014—2015 рр. підходів російських правників до тлумачення основоположних норм та принципів міжнародного права. Йдеться не просто про розбіжність точок зору, а про повне заперечення попередніх підходів, що особливо яскраво виявляється на прикладі норм, що стосуються територіальної цілісності, непорушності кордонів, рівноправ’я та самовизначення народів[9]. Таке тлумачення просувається, зокрема, і в міжнародному науковому полі з метою розмивання однозначності сприйняття змісту норм і створення сприятливого ґрунту для маніпуляцій інформацією та свідомістю громадян західних країн.

Саме маніпулятивний інформаційно-­пропагандистський прояв агресії і є найважливішою складовою гібридної війни Росії проти Заходу. Кремль не має наміру починати повномасштабний воєнний конфлікт з Північноатлантичним альянсом, розуміючи, що технологічна та економічна відсталість зумовлять однозначну і швидку поразку Росії у цьому конфлікті. Не маючи достатньої потужності для того, щоб утвердити навіть своє регіональне домінування, але маючи амбітні ревізіоністські плани щодо світового впливу, Росія спрямувала величезні зусилля на підрив основ могутності держав західної цивілізації. Одним із механізмів і є руйнація усталеної в період домінування західних держав системи міжнародного права: створення великої кількості прецедентів недієвості цієї системи, поширення сумнівів у держав щодо її ефективності та провокування відчуття потреби встановити нові правила міжнародного порядку.