Світова гібридна війна: український фронт

По-­друге, західні експерти та політики не змогли адекватно оцінити наміри та можливості Росії змінити міжнародний порядок. Їхня методологія оцінювання базувалася на успішному досвідові розвитку західних суспільств у рамках логіки лібералізму, конструктивізму та інституціоналізму. Іншими словами, помилкою було оцінювати та робити прогнози щодо розвитку Росії, виходячи з логіки розвитку західних демократичних та правових суспільств.

Дискусії, які велися та досі ведуться з приводу зовнішньої політики Росії між прихильниками реалізму захисту (defensive realism) та реалізму нападу (offensive realism), значною мірою впливають на висновки про мотивацію Кремля та, відповідно, формують зовнішньополітичну стратегію західних держав щодо Росії. Очевидно, що в західній політологічній думці переважив підхід, який класифікував її дії в рамках захисного реалізму, який передбачає, що держави прагнуть максимізувати свою безпеку через стратегії захисту, а їхня агресивна поведінка є переважно реакцією на зовнішню загрозу. Таке концептуальне обґрунтування було підхоплене російською політологічною думкою та широко застосовувалося в комунікації російської влади, спрямованій як на зовнішнього адресата, так і на внутрішнього.

Логіка захисного реалізму передбачала гнучкість намірів та прийнятну для західних суспільств мотивацію. Саме тому західні держави обрали стратегію максимального залучення Росії до всіх інституційних та нормативних рамок, які визначали міжнародне співробітництво в Європі. Яскравими прикладами цього є: членство Росії в переважній більшості міжнародних європейських організацій, навіть попри неодноразове порушення умов членства, як це відбувається з присутністю Росії в Раді Європи; прагнення ЄС залучати Росію до всіх своїх ініціатив і політики в межах Східної Європи; тісне співробітництво Росії з НАТО, що розвивалося донедавна. В політичних колах західних держав вважалося, що максимально широкий діалог із Кремлем дозволить зменшити рівень тривоги російського політичного керівництва та суспільства щодо загроз, які нібито існують з боку ЄС та НАТО.

Натомість розвиток подій, починаючи з російсько-­грузинської війни 2008 р., чітко визначає російський ревізіонізм у межах логіки реалізму нападу, або агресивного реалізму, який визначає за мету держави зміну системи міжнародних відносин та свого статусу в ній через застосування сили. Російська влада зацікавлена підтримувати у західній політологічній думці ілюзію ролі захисту як головного мотиву російських зовнішньополітичних дій. Однак реальні загрози для європейських країн від наслідків її дій в Украї­ні та Сирії вже змушують західних політологів переглядати свої позиції, а західних політиків — сумніватися у загальноприйнятих звичних підходах.