Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Європейський Союз став свідомим та досить вдалим експериментом із реалізації конструктивістського підходу, головна ідея якого полягає в тому, що норми не лише визначають поведінку, а й конструюють ідентичність акторів. «Оскільки фундаментальні структури міжнародних відносин є швидше соціальними, аніж матеріальними, ці структури значною мірою формують ідентичність акторів та їхні інтереси, а не лише впливають на їхню поведінку»[1]. Соціальна взаємодія між акторами лежить в основі конструктивістської теорії ЄС, вона визначена як «процес, під час якого змінюються інтереси агентів та, ймовірно, їхні ідентичності»[2].
Прийнято вважати, що Європейський Союз постав із міркувань безпеки — потреби створення такої системи взаємозалежності та взаємопроникності у Європі, яка б унеможливила війни. Таким чином, в установках держав відбулися зміни в розумінні безпекових норм — від змагання, відокремлення та плекання державного націоналізму до співпраці, інтеграції та забезпечення миру[3].
Сучасні зовнішньополітичні підходи в країнах ЄС базуються на традиціях неоліберального інституціоналізму, який поєднує в собі реалізм та конструктивізм. Формоутворюючими чинниками для системи міжнародних відносин та ролі держав у ній ця теорія визначає інтерес держав і закріплені норми та інституції, які забезпечують дотримання цих норм.
Згідно з уявленнями неоліберального інституціоналізму, головними передумовами міжнародного миру є демократія, економічна незалежність та членство в міжнародних організаціях, а головним стимулом для активної та агресивної зовнішньої політики держав — анархія міжнародної системи.
Анархічною може вважатися незбалансована багатополярна система, яка викликає найвищий рівень тривоги у держав, але водночас створює вікно можливостей для перегляду порядку системи міжнародних відносин. Тому розбалансування існуючого міжнародного правопорядку може бути метою держав, які не задовольняються власною роллю в міжнародній системі, прагнуть більшого, однак не бачать для себе можливостей змінити свій статус у рамках прийнятих правил гри.
Про незадоволені амбіції та відмову приймати існуючий світовий порядок голосно заявила Росія промовою[4] свого президента В. Путіна на Мюнхенській безпековій конференції 2007 р. У цій промові Путін прямо заявив про неприйняття однополярної моделі міжнародного порядку. A ревізіоністський курс у зовнішній та внутрішній політиці президент Росії фактично оголосив у своєму посланні[5] Федеральним зборам 2005 р., коли назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». У цей період російська політична еліта чітко визначилася з курсом на повернення Росії статусу світової наддержави.
У сучасному світі статус світової потуги передбачає передусім технологічну та економічну перевагу над конкурентами, де велика територія та ядерна зброя становлять лише додану якість статусу світової держави. Із чотирьох перерахованих вище ознак Росія володіє лише двома останніми, що наділяє її певним впливом, однак недостатнім для того, щоб західні держави із занепокоєнням сприйняли ревізіоністський курс Кремля[6].
Модель розвитку країни, яку обрала політична еліта РФ, не передбачає модернізації держави та соціуму і перетворення Росії на демократичну країну з розвиненою ринковою економікою. Фактично це успадкована від СРСР модель репресивного управління суспільством зі збереженням статусу та можливостей збагачення номенклатурної еліти держави. За цих умов розширення зони свого впливу, аж до задіяння методів силової зовнішньої експансії, є необхідною умовою каналізування накопиченої в суспільстві агресії та отримання зовнішнього ресурсу для економічного розвитку.
Російська влада в цих умовах обрала шлях відновлення свого домінування в територіальних межах СРСР та подальшого розширення впливу на територію колишньої Організації Варшавського договору.
Зручним середовищем для реалізації стратегічних планів з відновлення впливу для Росії є незбалансована багатополярна система, в якій присутні кілька світових потуг та держав, які претендують на регіональну гегемонію. Така система, згідно з підходами реалізму, є найнебезпечнішою конфігурацією сил та несе найвищий ризик воєнного зіткнення[7].