Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Але байдуже — з цим уже нічого не вдієш.

— Джастіне, поговорімо про це детальніше. Ідеться не тільки про те, що ви просто пропустили сеанс. На попередній сеанс ви запізнилися, а протягом останніх кількох зустрічей у наших розмовах з’являлися тривалі паузи. Як гадаєте, з чим це пов’язано?

— Гаразд, — несподівано прямо мовив Джастін, — сьогодні таких пауз не буде. Я хочу поговорити про дещо важливе. Я вирішив здійснити наліт на свій будинок.

Ернест зауважив, що Джастін говорить по-іншому: тепер він був максимально відвертий і не намагався виправдовуватися. Попри те, він і досі уникав розмов про їхні стосунки. Ернест вирішив повернутися до цієї проблеми пізніше, бо його напрочуд заінтригували Джастінові слова.

— Наліт? Про що йдеться?

— Гм… Лора гадає, що я маю забрати те, що мені належить, не більше й не менше. Зараз я маю тільки те, що того вечора встиг запхати в одну валізу. А я ж бо мав великий гардероб! Коли йшлося про одяг, для мене просто не існувало обмежень — Господи, як згадаю, які прекрасні краватки залишилися вдома, аж серце крається. Лора вважає, що купувати нові речі, коли маєш стільки всього, — то дурниця. До того ж ми маємо безліч інших потреб, починаючи з їжі й закінчуючи житлом. Лора переконана, що я маю просто піти додому й забрати своє.

— Серйозний крок. І що ви про це думаєте?

— Ем-м, я гадаю, що Лора має рацію. Вона така молода й незіпсована — ніколи не ходила до психотерапевта — і рішуче відкидає все «лайно», одразу помічаючи суть проблеми.

— А як щодо Керол? Якою була її реакція?

— Гм, я телефонував їй двічі, бо хотів побачитися з дітьми, а також забрати свої речі. На моєму домашньому комп’ютері лишилися важливі дані щодо нарахування заробітної плати на наступний місяць — батько мене вб’є. Я не сказав їй про цю інформацію, бо вона відразу її знищить.

Джастін замовк.

— І? — Ернест знову зауважив легке роздратування, подібне до того, яке він відчував минулого тижня. Після п’яти років роботи з цим пацієнтом йому й досі доводилося вичавлювати з нього кожне слово.

— Гм, Керол повелася, як Керол. Перш ніж я встиг щось сказати, вона запитала, коли я повернуся додому. А коли я відповів, що не маю наміру повертатися, вона назвала мене «клятим гімнюком» і кинула слухавку.

— Ви сказали, що «Керол повелася, як Керол».

— Дивовижно, але коли вона поводиться, як справжнє стерво, це мені навіть допомагає. Щоразу, коли я чую, як вона верещить у слухавку, я відчуваю, що мав повне право піти. Ба більше — я дедалі частіше думаю, що був повним ідіотом, змарнувавши дев’ять років свого життя на цей шлюб.

— Авжеж, Джастіне, я відчуваю, що ви про це шкодуєте, однак зараз важливо не озиратися на десять років, що промайнули, і не впускати цей жаль у своє життя. Погляньте лишень, як ви змінилися! Те, що ви пішли від цієї жінки, чудово, як і те, що ви наважилися зробити такий крок!