Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Цей робочий день не просто потішив Ернеста, а ще й подарував йому бонус: пацієнти розповіли йому про два жахіття, що їм наснилися, і дозволили включити їх до Ернестової книги, присвяченої страху смерті. Каролін мала прийти за п’ять хвилин, тож Ернест увімкнув свій комп’ютер, аби занотувати ці сновидіння. Перший був швидше фрагментом:

«Я прийшла на сеанс, але вас не було в офісі. Роззирнувшись, я помітила на вішалці ваш солом’яний капелюх — зсередини його геть-чисто заснувало павутиння. Мене огорнула хвиля безмежного смутку».

Медлін, якій наснився цей сон, хворіла на рак грудей і щойно дізналася, що він уразив і її хребет. У її сні об’єкт смерті і розпаду зовсім інший: це не вона зустрілася з нею, а її психотерапевт, який зник, залишивши по собі солом’яного капелюха, заснованого павутинням. Ернест також припус­кав, що цей сон ілюстрував те, як ця жінка сприймала світ: якщо її свідомість відповідає за форму, зміст і значення «об’єктивної» реальності — увесь світ, що є важливими для неї особисто, — коли вона починає згасати, водночас зникає й усе довкола.

Ернест звик працювати з пацієнтами, життя яких добігало кінця. Але від образу його улюбленого капелюха в павутинні аж мороз пробігав шкірою.

Ще одне сновидіння йому підкинув шістдесятичотирирічний лікар Метт:

Я мандрував уздовж високої скелі на узбережжі Біґ-Сур і дістався маленької річки, що впадала в океан. Наблизившись до неї, я з подивом помітив, що вона тече від океану, у зворотному напрямку. А тоді я побачив старого згорбленого чоловіка, схожого на мого батька — самотній і зажурений, він стояв коло води. Я не міг підійти ближче, бо спуску там не було, тож я пішов далі, спостерігаючи за річкою з висоти. Невдовзі я побачив ще одного старого — ще дужче згорбленого; можливо, то був мій дід. Мені не вдалося наблизитися до нього, і я прокинувся, відчуваючи тривогу й неспокій.

Метт найбільше боявся не смерті як такої, а можливості померти на самоті. Його батько, хронічний алкоголік, помер два місяці тому, і, попри те що їхні стосунки давно були напруженими, Метт не міг собі пробачити, що дозволив батькові померти на самоті. Він боявся, що доля приготувала для нього такий самий сценарій, як і для інших чоловіків у родині: втратити домівку й померти на вулиці, коли нікого немає поряд. Часом, коли Метт стривожено прокидався серед ночі, він намагався заспокоїтися, сидячи коло ліжка свого восьмирічного сина й прислухаючись до його дихання. Його переслідувала фантазія: ось він зі своїми синами пливе в океані далеко від берега. Сповнені любові, його діти допомагають йому зануритися у хвилі — на віки вічні. Та позаяк він не допоміг своєму батькові чи дідові, коли по них прийшла смерть, Метт часто гадав, чи заслуговує він на таких дітей.

Річка, що тече назад! Її хвилі несуть соснові шишки та крихкі дубові листочки, вона піднімається вгору, віддаляючись від океану. Ця річка тече назад — у золоті часи дитинства та возз’єднання первісної родини. Неймовірний візуальний образ, що повертає час назад, ілюструє прагнення втекти від старіння та зникнення! Ернест обожнював «прихованого митця», що жив у кожному з його пацієнтів; йому нерідко хотілося зняти капелюха перед несвідомим «творцем снів», який щоночі, рік за роком, ткав нові примарні шедеври.