Грушевський, Скоропадський, Петлюра

По-п’яте, участь у тому засіданні взяли лише представники українських та єврейських націонал-соціалістичних партій.

По-шосте, кордони «України» були точно визначені відповідною ухвалою Тимчасового уряду й охоплювали повіти (хоча і не всі) лише п’яти з дев’яти так званих «українських етнографічних губерній», з чим і УЦР, і МР, і Генсекретаріат мовчки погодилися.

По-сьоме, параграф третій першого розділу безпідставно «включав» до складу УНР Холмську губернію Російської Республіки, про яку не згадувалося в III Універсалі.

По-восьме, ніякої окремої «української людности» на території перерахованих у проекті десяти губерній станом на 10 грудня 1917 р. не існувало.

По-дев’яте, проект впроваджував у політико-правову реальність два сорти громадян: перший — «український народ» (і в цьому сенсі проект ніяк не пояснював різницю між «українським народом» і «українською людністю») та другий — «народності, які живуть з ним на українській землі».

Саме з цим, на наш погляд, пов’язана і десята системна вада цього проекту. Однієї її було би достатньо, щоб перетворити територію УНР на всеосяжне мінне поле. Ідеться про статті 65 і 67 проекту.

Перша з них впроваджувала таке до того ніколи не дійсне поняття, як «національно-персональна автономія», тобто «незаймане право на самостійне порядкування свого національного життя», шляхом об’єднання охочих у «національний союз». Друга визначала, що «органи такого націо­нального союзу — це органи державні», які «мають право видавати постанови, обов’язкові для його членів»[61].

19 грудня «судовий секретар» Ткаченко на засіданні «уряду» висловився прямо: «проект встановлює не національну автономію, а національну незалежність, яка може привести до конфлікту між частиною і цілим». «Стаття 7-ма, — доводив він далі, — яка надає Національному союзу право оподаткування своїх членів, виходить за межі загальнодемократичних і економічних принципів... Стаття 13-та, — переконував присутніх Ткаченко, — дає право Національному союзу поширювати свою діяльність поза межі Української Народної Республіки, що з погляду загальнодержавних інтересів України не бажано»[62].

Очевидно, всі ці зауваження мали статус волання в пустелі. До остаточної версії закону «Про національно-персональну автономію», ухваленого «під грім оплесків усіх присутніх» на засіданні МР 9 січня, вписали хіба норму про запровадження «узгоджуючої комісії» без ясного обсягу прав та відповідальності, яку (комісію) мали би створити на паритетних засадах з-серед представників Нацсоюзу та Установчих зборів УНР[63].

Констатація

Політичне дикунство та правовий абсурд цих положень очевидний. Реалізувати їх — значило би створити на території УНР численні «національні» гето, анклави, життям в яких «порядкували» би місцеві органи того чи іншого «національного союзу». У конкретних умовах України з її історично сформованим мультинаціональним складом населення це спричинило б заснування в межах одного села декількох органів державної влади — «великоруської», «української», «молдавської», «єврейської», «румунської», «німецької», «сербської», «татарської» абощо та «загальнодержавної».