Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
Одна думка, що невдовзі 1 вересня і початок нового навчального року — навіює нудьгу. Мабуть, мене знову змусять серед семестру поїхати в один із коледжів, бо там сутужно з викладачами гуманітарних дисциплін. Куди пошлють цього разу? — на славну Черкащину чи не менш славну Сіверщину, на Галичину чи на Одещину? Минулого року поїздка приймати екзамени в провінційному містечку на Волині не на жарт вибила мене з колії; довелося марудитися майже два місяці, відкласти всі важливі справи.
Хоча містечко надзвичайно сподобалося своєю архітектурою; однак міська бібліотека розчарувала бідністю фондів, тому й доводилося читати, переважно, зарубіжні романи, видані ще за радянських часів. Кумедно було брати старі й запилені книги Астуріаса, Броха, Онетті, Арагона, надруковані в далеких сімдесятих чи вісімдесятих, й обережно розривати трішки пожовклі на краях, склеєні сторінки, які збереглися такими ще після виходу з друкарні; від нудьги також довелося перечитати окремі роботи Фейєрбаха з російського тритомника, «Філософію права» Геґеля, окремі роботи Маркса, — все, що вдалося знайти з тогочасної більш-менш нормальної літератури. Бібліотеку явно востаннє наповнювали в часи перебудови. Я тримав у руках книги, які зістарілися, будучи, фактично, неторканими; від розкривання палітурки неохоче, ліниво скрипіли, ніби показували свою нехіть до цих фізичних змін; жах! — книги упродовж тридцяти, двадцяти, десяти років так і ніхто не намагався читати, після поліграфічних фабрик вони одразу потрапили на це бібліотечне кладовище, в якому п’ятдесятилітні працівниці плещуть язиками, розв’язують кросворди чи, у кращому випадку, в’яжуть светри.
Мені стало трохи страшно: невже я тут не знайду бодай одного співбесідника, з яким буде цікаво за чаркою? І справді — спершу я нудьгував, тому влаштовував незначні прогулянки околицями містечка: ходив на кілька кілометрів у різні напрямки й повертався, але й це невдовзі набридло. Знайомство з кількома молодими викладачами та спільні походи в місцеві пивниці стали на часі. Згодом це перетворилося в такий собі ритуал гостинності: мені завжди приділяли увагу, влаштовуючи незначні історичні екскурсії, після яких ми йшли в кав’ярню чи бар, де замовляли прохолодну горілку, пиво, запечених перепілок або ж смажених коропів.
Дуже довго, з величезними боями, доводилося відбиватися від нудної та настирливої Зої — молодої тридцятилітньої викладачки соціології. Вона спершу прилипла з проханням подивитися на план її майбутньої дисертації і я, без жодних задніх думок, на це повівся. Мені було цікаво хоча б такою дрібничкою розважити свій сонний розум, однак наші «наукові» зустрічі досить скоро набули доволі вульгарної гри з боку Зої, бо я, поглинутий своїми міркуваннями з приводу її матеріалу, спершу не помічав, як це створіння пускало мені бісиків і продовжував не помічати, адже не завжди зрозуміло, чого жінки посміхаються під час розмови. Одного разу Зоя мені несподівано сказала:
— Може, досить?
Заскочений зненацька, я лише пробурмотів:
— Не зрозумів.
Здивовано поглянув на неї. Я і справді не збагнув, чому вона мене перебила, адже робив їй послугу, ділячись своїми міркуваннями з приводу її поганенького дослідження. Чи, може, Зоя подумала, що балачками про свою дисертацію мене ощасливлює? Вона втупилася в мене твердим, непорушним поглядом і не менш затято сказала:
— Ну?
Я аж витріщив рота (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.) — настільки вона поводилася запанібрата. Однак змушений був її розчарувати:
— На жаль, не маю часу.
Вона, мабуть, чекала на будь-яку іншу відповідь, тому підскочила, як ошпарена, і з перекошеним від непорозуміння обличчям, перепитала:
— Як це?
Я розгублено почав сплітати, що сьогодні мушу дочитати цікавий рукопис, який пообіцяв знайомому краєзнавцеві опрацювати ще позавчора. Зоя гнівно блиснула очима й випалила, що у вас усі там, у Києві, такі відморожені, а потім так само швидко вибігла.
Згадуючи цей епізод, усміхаюся, хоча раніше було не до усмішок. Зоя хотіла чим швидше вискочити заміж, бо в маленькому містечку, якщо довго засидітися в дівках, такі шанси катастрофічно скорочуються. З одного боку, я все це дуже добре усвідомлював, а з іншого — до чого тут я? Мій приятель із того далекого коледжу, молодий викладач Орест (прізвище — як на зло — забув), одного вечора за кухлем пива у невеликому барі «Фортеця» зізнався: