![Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/7/4/drozofila-nad-tomom-kanta-roman-download.jpg)
Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
— У синього кита. 2,5 метра.
— Круто. Таку ковбасину можна на руку намотати, ходити й усім показувати.
— Фу! Що в тебе в голові?
— Мухи, здохлі мухи, — шепочу я і цілую тебе далі.
Відчуття змін, відчуття хоча б повільного руху, приємна зосередженість на тому, що поза тобою, — в цьому є те важливе, що ми не здатні пояснити і що поступово минає ще з нашого народження й аж до смерті. Щоправда, в таких міркуваннях мене постійно зносить течія до ще більшої старості, так і дідом вошивим скоро можна стати; смішно трохи — ще не маю Христового віку, а думаю про чортзна-що, немов збираюся померти вісімдесятилітнім. Дякувати Богу — все нормально — все, що я можу сказати. Робота, сяка-така заробітна платня, студенти і викладачі, декілька творчих приятелів, які за кожною пиятикою нарікають на життя (мабуть, через невизнання їхніх творчостей), хаотичне й непостійне коло інших близьких, вірніше тих, хто випадково чи епізодично буває поблизу. Подібне відбувається в житті кожного. Людина як істота соціальна завжди має кому поскиглити у камізельку, має кого любити чи ненавидіти. Чи здатна вона бути самотньою, самотньою в буквальному розумінні? Якщо все, що не робить людей самотніми, в них забрати, то крім відчаю залишиться найважливіше — те, що не дозволить зациклюватися на невдачах.
Добре, що ти, моя ніжна дівчинко, більше не знаєш цієї марудної тиші з випадковими невиразними звуками за стінами, шумом поодиноких автомобілів. Часто думаю, якою ти можеш бути поза моєю уявою: в ті миті твого життя, про які не мав жодного уявлення.
Цікаво було би бачити тебе по-шпигунському (аби ти не знала, що за тобою стежать), як ти поводилася, скажімо, на кухні чи коло дитини, як кохалася зі своїм чоловіком, про що думала, дивлячись у вікно; я кажу що найсамотніша людина може бути щасливою я кажу що найбагатша людина може бути нещасною найвеселіша людина навколо якої щодня товчуться радісні приятелі й подруги може жахатися себе коли залишається наодинці я кажу що найзаможніша людина яка може багато чого купити собі з індустрії задоволень і до якої завжди будуть клеїтися в панібрати одного разу відчує свою ницість і бідність проклинаючи той день коли доля обрала саме таке життя саме такий шлях ти погоджуєшся з цим? мабуть — ні скажеш що я фантазую що не маю жодних уявлень адже все це не пережив як свою долю те що мені належить у моїх помислах думках і уяві сповнює радістю тільки мене одного освітлює промінчиком мою внутрішню темряву коли я пірнаю в чорні роздуми у час відчаю кажу я щасливий кажу я нещасний кажу я самотній кажу несамотній я не знаю чи кажу правду бо все перемішалося за останній рік усе втратило свою звичну логіку але якщо я кажу так значить для цього є підстави кожна думка і фраза мають свої мотиви як кожна кров має свою пульсацію кажу не знати що я не розумію слів якими користуюся кажу вже не знаю що казати.
Цього ніхто не знатиме, що в мені коїться, бо це належить тільки моєму серцю, моїй тривозі; це моя внутрішня приватна територія, якої ніхто не бачить і не може запхати туди свого носа. Хіба це не є найбільшим щастям людини — завжди мати в собі таке, чого ніхто не знатиме? Так само ніхто не знатиме, як нам було добре. Це тільки твоє й моє. Твої губи злегка блукали по моєму обличчі — і я тремтів, ніби прапор на полі бою, твоє волосся торкалося моєї шкіри — і я шепотів заплющеними очима слова ніжності й подяки, які можуть народитися тільки в нестямно закоханого чоловіка, слова, що багато років уперто дрімали, поволі росли, як весняні квіти, аби в підходящий момент постати в усій красі.
Господи, мені, здається, деколи все одно, що я собі говорю…
Неквапно курю й дивлюся на південь, де темний парк повільно виростає, підіймається вгору, як масивна чорно-зелена плита, що з розгону накладається на нижній шар, від чого її трохи закидає. Там видно верхні поверхи цегляних п’ятиповерхових будинків, в окремих вікнах світиться, там також марудяться, курять на балконі і дивляться на північ, де живу я. Мабуть, мій житловий масив звідтіля виглядає маленьким, будинки майже не помітні, ледве визирають з-за дерев, ніби підводяться на пальчиках. Унизу повз проспект прямує п’яна ватага, що підіймає несамовитий і брутальний шум, горланить пісні. Вони помічають перед собою сорокарічного чоловіка в костюмі з портфелем. Вигукують на його адресу непристойності, один із п’яних виривається і підбігає до нього з криками «начальство, мать вашу, саме начальство, суки, на-ча-льство!» Чоловік не озирається й прямує далі, а за його спиною вже кілька голосів репетують, насідаючи йому буквально на п’яти. Чоловік іде напружено, але намагається цього не показувати й не пришвидшує крок. Урешті-решт ватага від нього відстає.