Дрозофіла над томом Канта [Роман]

У такі повільні вечори, коли повітря пахне пізнім літом і першою осінньою прохолодою, люблю спостерігати за поодиноким шумом самотнього тролейбуса або таксі, що прямує вбік «Либідської» чи у протилежний — до Виставкового центру. Найприємніші миті — на балконі, коли сам на сам із вечірнім повітрям, коли відчуваєш його порухи, відчуваєш його безмежність, яку неможливо охопити поглядом. У такі хвилини я заспокоююсь, ніби перед тим робив копітку, зосереджену роботу. Якби за останні кілька місяців відбулися бодай незначні зміни, я б неодмінно здивувався, бо вже давно не відчував радісної та непримітної людської здатності — радіти новому. Затягуюся, дим приємно наповнює легені. Я згадаю наші зимові дерева, випадкові й чужі обличчя перехожих, рух транспорту, наше січневе повітря, коли ти була поруч. В думках оживають приємні миті минулого і, таке враження, що оживає все навколо. В сірому з’являється промінчик світла, в темному — лагідність, у тиші — спокій. Мабуть, це і є тим, що називають «щастям».

Я курю із заплющеними очима, занурений у свої солодкі спогади. Ось ти ідеш разом зі мною вниз до Майдану Незалежності повз готель «Україна», ось ми обіймаємося, ніби підлітки перед незнайомими людьми; твоє обличчя на морозі бліде, а носик почервонілий, я хукаю на твої пальці, цілую їх, щоб зігріти, твої очі сяють у темряві, ми впиваємося холодними губами в одне одного і потім ідемо далі; вже в метро ти грієш долоні під моїм кожухом і з сумом шепочеш, що не хочеш повертатися. Ти мене пестиш там, і я збуджуюся. Потім кажу тобі:

— Одного разу, на кримському дикому пляжі я бачив, як до лежачих голих дівок підійшов віслюк. Звідки він узявся — навіть не знаю. Уявляєш, віслюк витріщився на одну з них і в нього встав член. Я так реготав, що мало не луснув.

— Фу! Який же ти збоченець!

— До чого тут я?

— А знаєш, у якої тварини найбільший «орган»? Це я бачила в передачі про дику природу.

— В якої?