Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
— Уяви, старий, Зоя своїм подругам розповідає, що обов’язково тебе приручить, це в неї ідея-фікс.
Від слова «приручить» у мене мало не стався нервовий приступ.
— Переїде жити до тебе в Київ і що у вас обов’язково буде хлопчик Максимко.
Господи, хлопчик, Максимко, а чому не Гаврилко чи Миколка, а чому хлопчик, а не дівчинка, Мирося чи Горпинка? І все ж таки: до чого тут я? Я — непрактична людина: незґрабний у побуті, інколи, коли дуже п’яний, лінуюся прати шкарпетки та труси, розтринькую гроші, переважно на книжки, мене тіпає від родинних стосунків, від спілкування з рідними (не кажучи вже про нерідних), а ще мене тіпає від городів, лопат, граблів, сапок, від лантухів з картоплею і розмов про міндобрива та колорадських жуків, на які страждають пересічні та середньостатистичні сім’ї, а ще, йопсель-мопсель, мене тіпає від присутності дурнуватих жіночок з усіма їхніми заморочками, які, звихнувшись на сімейному щасті, намагаються його брутально нав’язати іншим.
Дивлюся на себе голого в дзеркалі: худющий, злегка обвислий живіт, нерозвинуті м’язи, пожовклі зуби, синці під очима, метафізичний смуток у погляді. Який із мене сім’янин? Я навіть не вмію ремонтувати кухонні крани, не кажучи вже про прасування штанів чи ведення господарства; не маю жодних статків, не вмію водити автомобіль, нічого не тямлю у «квартирних питаннях» із усіма ремонтами поготів; не вмію поводитися з грошима, взагалі з ними не можу дати собі раду; мене постійно дурять продавщиці на Деміївському ринку: не віддають належної здачі, обкручують на одну-дві гривні; не вмію піклуватися про себе, коли хворий, а відтак навряд чи зумію попіклуватися про іншу людину, хоча й зроблю усе, що від мене залежить; не візьму те, що погано лежить, тому ніколи не зможу стати хапугою й не носитиму додому «набутки». Я взагалі не люблю великої кількості речей, які захаращують помешкання, перетворюючи його на склад, тому з речами живу максимально спрощено: лише необхідне з одягу, обмаль посуду. З книгами також намагаюся дуже жорстко боротися, постійно роздаровуючи все прочитане й зайве, вірніше те, до чого навряд чи повертатимуся, — переважно, художню літературу: романи, новели, поезії, все, що за бажанням можна позичити.
Думаю, Зоя про все це здогадувалася, але не відступала від своєї мети; за моїми спостереженнями, чимало жінок вважають, що здатні змінити свій «навколишній світ» і людей у ньому під формат своєї волі. Я довго не знав, як вибратися з цієї дурнуватої ситуації, оскільки розумів, що Зоя — міцний горішок.
Помічаючи її в центрі містечка біля ратуші чи на вулиці, я швидко розвертався, заходив у магазин чи аптеку і нібито купував необхідні речі, або, коли сам перебував на кафедрі, негайно закривався зсередини, аби, не дай Боже, не зайшло це ходяче пекло. Однак це мало допомагало, і врешті я пішов на крайність: перестав чистити зуби й мити голову, від чого моє смолисте довге волосся згодом перетворилося на засмалені пучки видовженої форми; перед зустріччю з Зоєю, я зумисне їв сиру цибулю або часник, після чого люб’язно спілкувався з нею, таємниче наближався до її обличчя і пошепки розповідав смішні бувальщини. Вона спершу раділа, що звертаю на неї увагу і мабуть терпляче зносила запах із мого рота, але в ході наших подальших зустрічей і розмов переконалася, що це набагато серйозніше, ніж може здатися на перший погляд. Зоя почала мене уникати: тільки-но побачивши мою постать у коледжі чи на вулиці, різко оберталася і йшла в іншому напрямку, а ще згодом вона не тільки мене уникала, а й всіляко насміхалася, звісно, поза очі, і — чого я особливо добився — в її поведінці з’явилася підкреслена, ніби акцентована зневага.
За химерною логікою людських почуттів Зоя почала мені трохи подобатися: мене вже не лякали її видовжене тіло і дебелість, великі форми та трішки грубі риси обличчя. З кожним днем вона все більше віддалялася, ніби випадковий корабель в океані, що випадково попав у поле зору іншого. Здається, минулося — радів я тоді. З того моменту почувався значно спокійніше, мене покинула тривога і страх, знову повернулося блаженне відчуття свободи та улюбленої самотності, бо тільки за ці вічні речі потрібно боротися. А невдовзі — слава тобі Господи — термін мого перебування у цьому симпатичному містечку завершився, я прийняв екзамени, виставив оцінки, у тісному колі місцевих колег відзначили мій від’їзд — і нарешті повернувся додому, у свою затишну квартиру на Голосіївському проспекті, з якої щоночі дивлюся на парк.