Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
Коли вже зорі вкладалися спати, вгортаючись у блакитне простирадло неба, тато витер з Андрійкового лоба піт.
— Закінчили, синку. А тепер — відпочивати. Тільки ще збігай принеси поїсти. І водички захопи. Води тепер у нас вдосталь…
І мимоволі затнувся на останніх словах: «Ой, якою ж дорогою ціною дісталася та вода! Може, коли б не дощ та не було так слизько, то й не послизнувся б і встиг би підхопити Гришу… Може, він і не був убитий, а тільки поранений, і ми б його виходили? Адже є ліки, бинти…»
Але йому не хотілося вірити, що Грицько падав зі скелі ще при пам'яті, бо інакше він хоч щось крикнув би, чи хоч звук якийсь вирвався б з його грудей, а то ж падав зовсім мовчки. Мертвий уже падав…
Андрійко приніс галети і воду, мабуть, не так собі, як батькові. Бо в кожному рухові хлопчини було видно важку, непереборну втому. Сидячи на землі, він аж хитався з боку на бік, руки його безсило падали, очі склеплялися. Голодний був, але навіть їв неохоче. А тут іще й гаряче сонце викотилося на химерні зубці гір, пригріло, розморило геть зовсім. І Левко Пилипович, дивлячись на сина, сказав:
— Спи, поки не розбуджу. А обід я сам приготую.
До вежі було недалеко. Та поки Андрійко дійшов до неї, то вже нічого не бачив, брів наосліп. Ще промайнула затьмарена, в'яла думка: «Посплю трохи, а потім хай тато… він же теж ледве на ногах тримається…»
Левко Пилипович уважно вивчав у бінокль місцевість, що лежала внизу. Біля підніжжя гори не видно було жодного гітлерівського солдата, хоч вони там ховалися — це напевне. Під караулку вороги взяли собі старий клуб, біля якого раніше вечорами товпилася молодь, поки не поставили нового. Безлюдно було й на Набережній та на площі, що прилягала до неї.
Помітив Левко Пилипович лише кілька жінок. Боязко озираючись та пригинаючись, вони прошмигнули від хати до хати. Та ще дітвора рухливою купкою бавилася біля огради кам'яної церковці, збудованої хтозна-коли.
Населення в селищі навдивовижу різне. Українці, росіяни, татари, греки. Всі вони живуть тут з давніх-давен, всі вважаються корінними жителями. І звичаї, і мова, і умови життя теж у всіх однакові. Живуть як одна сім'я. Раніше, коли в церковці ще правилось, туди ходили бабусі всіх націй — і гречанки, і українки, і росіянки. Потім церковцю закрили, і вона так собі і стояла, забута і непотрібна. Тільки дітлахи, поробивши дірки-пролази в кам'яній огорожі, влаштовували там свої грища, раді, що їх ніхто й ніколи звідти не проганяє.
Обдивившись уважно все пониззя, Левко Пилипович пішов до вежі. Передусім він перевірив боєприпаси. Повністю набиті чотири диски. Крім того, дві скриньки ще не початі. На двох начебто й досить. Але якщо на добрий бій, то мало. Патрони треба економити. Чотири гранати. Та в нього дві при собі. Та в Андрійка дві. Вісім. П'ять пляшок із запалювальною рідиною. Вони призначені для танків. Але ними не менш успішно можна бити й по торпедних катерах. Знадобляться… Боєприпаси треба буде всі перенести на вогневі точки, розкласти по траншеях, щоб можна було, перебігаючи, бити по ворогах з будь-якого місця оборони. Бо якщо на тому вогневому рубежі гітлерівців не зупинити, то вежа не врятує. Вежа — то від авіабомб, від ворожої артилерії…
Наче сніг на голову, впали на Левка Пилиповича останні події — нагла смерть одного, а потім і другого сина. Серце завмирало від болю, але разом з тим було сповнене лютої рішучості. Він з небувалим спокоєм і з надзвичайною ясністю думки обмірковував, що і як йому робити далі.
Покінчивши з боєприпасами та зброєю, розклавши все це там, де він вважав за потрібне, знову повернувся до вежі.
Андрійко ще спав, широко розметавши руки. Ноги й живіт хлопця були вкриті піджаком, який батько дав йому ще вчора під час дощу, а сорочка на грудях розстебнулася, і часом його оголені худенькі груди з випнутими ключицями здригались і уві сні, хоч спав він усе ще міцно. Навіть шурхіт батькових кроків не розбудив його.
Левко Пилипович постояв трохи над сином. Болісна гримаса на мить скривила його заросле обличчя, м'язи щік пересмикнулися, в очі вдарило гарячою гіркотою. Але він опанував себе. Лице знову набрало суворо-кам'яного виразу. На сухі, запалені безсонням очі насунулись широкі кущуваті брови, і обличчя його стало навіть жорстоким.
Він повернувся і поволі пішов по території.