Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
Левко Пилипович говорив цілком логічно, виразно, слова в'язалися докупи, але вимовляв їх однаково рівним голосом, не знижуючи й не підвищуючи тону, і це було схоже на марення.
— Не треба так, тату! Не треба!.. — ступив до нього Андрійко, тремтячи всім тілом.
— Не буду, — покірно сказав Левко Пилипович.
Помовчав трохи і тихо додав:
— Нас тільки двоє залишилося…
Андрійко плакав, а батько втішав його довго й терпляче.
Вже не чутно було, щоб працювали мотори баркасів, мабуть, баркаси з появою ворожих катерів одразу ж поспішили до причалу. Відгуркотіли потужними моторами й самі ворожі катери. Знову чисте небо клало свої надвечірні відблиски на далекі, мовчазні гори. Десь там, унизу, потроху заспокоюючись і засинаючи, шелестіло море. У природі знову наставало вечірнє безгоміння…
І тільки двоє людей — старий, сивий чоловік і хлопчик — сиділи поряд високо на скелі, серед безлюддя, біля стародавньої, потемнілої від часу вежі, яка бачила на своєму віку, може, й не тільки цю трагедію, і втішали один одного в горі.
Вони добре розуміли, що в коловороті подій їм доведеться зустрітися ще не з одним випробуванням. Тепер уже Мікос і Костас у лабетах фашистів, і кати змусять їх заговорити, розповісти про вежу все, що вони знають.
Вежа, яку фашисти блокували з сухопуття, не раз атакували, обстрілювали і бомбили з літаків, яка знищила не один десяток їхніх солдатів і офіцерів, потопила їхній торпедний катер, — ця вежа перестане бути для них таємницею.
І що вони надумають робити після цього?..
12
Ще коли були живі Василь та Грицько, Левко Пилипович не раз говорив синам:
— Нас лише четверо, але ми — справжній бойовий, повноцінний гарнізон.
І в нього були всі підстави, щоб так оцінювати свої сили. З моря їм нічого не загрожувало, бо ту стрімку, прямовисну скелю ніякими засобами взяти не можна. Фашисти змушені атакувати вежу тільки з сухопуття. Але й до гори їм не підступитися. Танки перекинуться на її крутизні, не дійшовши і до половини шляху. А коли б котрийсь і зумів утриматися, то він був би приречений на вірну загибель, на нього знайшлися б пляшки з запалювальною рідиною.
Чотири вогневі точки на такому крутому схилі — то була велика сила, практично неприступна. І Левко Пилипович у цьому відношенні був спокійний.
Тепер же, коли вони лишилися тільки удвох з Андрійком, обоє відчули, як їх мало на оцю таки чималеньку ділянку оборони, і обом стало ясно, що треба щось робити для зміцнення своєї позиції.
Треба було діяти негайно. Тому Левко Пилипович сказав Андрійкові:
— Цю ніч спати зовсім не доведеться, синку. Ні тобі, ні мені.
— Я розумію. Вони можуть напасти.
— Не тільки це. Будемо копати траншеї між усіма чотирма вогневими точками. Треба їх з'єднати, тоді нам легше буде маневрувати на випадок чого.
— Хіба нам першу ніч не спати, тату?
Після всього, що сталося, Андрійко ніби раптом подорослішав. Його худеньке личко набуло чоловічої твердості, сірі очі стали темнішими й глибшими, погляд їх посуворішав.
Ніч допомагала їм. У нерівно захмареному небі ледве пробивалися тонюсінькі, як голки, зорі і плив окраєць неживого, холодного місяця. Коли він випливав на плесо чистого неба і заливав землю своїм мутним, блідуватим світлом, роботу припиняли. Батько і син всю свою увагу зосереджували на бухті, на селищі, на схилі гори. Приглядались, дослухались.
Та як тільки місяць тонув у хмарі і землю окутувала густа темрява, яка буває тільки в Криму, вони знову бралися за заступи, копали землю, намагаючись працювати якнайтихіше.
Часом Левко Пилипович залишав свого заступа і підходив до сина.
— Ну як, Андрійку, дуже натомився?
— І зовсім ні, — бадьоро відповідав хлопчик, хоч уже і в голосі його чулася втома.
— Ти посидь трохи. Встигнемо до ранку.
Він відбирав у сина заступ і змушував його посидіти чи навіть полежати біля себе.
— А як полізуть гади? — не заспокоювався хлопець.
— Не схоже на це.
Справді, було на диво спокійно і тихо всюди. Так, ніби вдень і не сталося ніяких подій. Ніби не виходили в море баркаси, не падав зі скелі Грицько, не захопили німці Мікоса Фасулаті та його сина.
Посидівши трохи та побалакавши про те, чим жили обоє, і впевнившись, що їм поки що нічого не загрожує, вони знову брали до рук знаряддя. Чувся тільки шурхіт заступів, приглушено гупали ломи, кришачи кам'янисту землю, та з двох натруджених грудей виривалося важке, нерівне дихання.
Хто знає, про що думав кожен з них у цей час, але робота просувалася швидко, до того ж вона тамувала, пригашувала важкі думки і біль утрати найближчих, найрідніших їм людей. Обидва знали, що якою б важкою їхня робота не була, вона необхідна для того, щоб зберегти власне життя і знищити якнайбільше ворогів.