Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
«Польський клин» — то сполячення та винищення православного роду князів Острозьких, який припинився 1608 року, через 15 років після розгрому бунту К. Косинського (1593-й).
«Польсько-український поет Мартин Пашковський у книзі «Україна, татарами терзана», 1608 року (видання. — В.Б.) подає такий лемент — чи не перший — і риторично запитує: де поділися оборонці України Баратинські, Вишневецький Дмитро, «козак милий», Претвич, Рожинські, Збаразькі, «інші українські сили»? «Дім де Острозьких, — запитує поет, — до бою готовий?» Виняткова виходила річ: коли українське шляхетство почало ставати поляками (католичилось. — В.Б.), то й Україна значною мірою почала ставати безборонна… І автор закликає, до речі, польською мовою: «Славний народе сарматського спадку, гада страшного не бійся нападку! О дорогії і милії діти, русьтесь (тобто українізуйтеся. — В.Ш.), бо мати одна є на світі» [233, с. 28].
Як бачимо, і поляку Мартину Пашковському припекло. Він уже закликає українців українізуватись, а наші українські православні роди, які ще збереглися, — стати на захист батьківської землі.
Одночасно з Мартином Пашковським цю тему порушував і Мелетій Смотрицький в своєму «Треносі» (1609). Послухаємо:
«…священики мої посліпли, пастирі поніміли, старці мої подуріли, молодики мої здичіли, дочки мої в розпусту вдалися». По тому йде докладне перечислення української аристократії, яка відійшла від свого народу та віри — близько п’ятдесяти найзначніших родів, сила це величезна» [233, с. 29].
Слід зазначити, що католицька церква на цьому не зупинялась. У 1636 році невідомий автор під криптонімом М.Н. (заховався, бо на нього чекала смерть) надрукував поему «Про нещасну пригоду, про лихо й мордування острозьких міщан», де розповів, як вихрещена у католицьку віру Анна-Алоїза Острозька «безцеремонно врізалася своїм кортежем у великодній похід міщан на замковому мості, після чого почалося збурення міщан-острожан, і це закінчилося жорстокою над ними розправою (влади. — В.Б.) [233, с. 31].
Зазначимо, що саме ця «святоша й бузувірка перехрестила на католицизм кості свого батька Олександра». Послухаємо одну із сучасних легенд Острога (скорочений варіант):
«Привид Анни-Алоїзи Ходкевич, уродженої кн(яжни) Острозької…
Коли у Великодню п’ятницю 1636 року заснуло стомлене працею місто, на Замковій горі біля входу в княжу усипальницю, що містилась під Богоявленським собором, зібрався гурт людей, серед якого була одна-єдина жінка і декілька монахів-єзуїтів. Решту становили прихожани місцевого костьолу. За наказом жінки, а нею була острозька дідичка — княгиня Анна-Алоїза Ходкевич, з дверей усипальниці зірвали замки, і всі увійшли в просторе приміщення, де рядами стояли гробниці з останками славної родини князів Острозьких. Поки запалювали свічки і лампади, двоє ченців, скориставшись напівтемрявою, непомітно відірвалися під гурту і сховались за невеликим дубовим вівтарем усипальниці. Одночасно з появою світла і людей, під високим склепінням заметушились і почали шалено носитись наполохані кажани…
Але поступово все заспокоїлось, і гурт мовчки підійшов до саркофагу, в якому уже понад 33 роки покоївся прах батька дідички — князя Олександра. Чоловіки з великим зусиллям зняли багато оздоблене різьбою кам’яне віко саркофагу, і присутні побачили кістки князя, прикриті рештками зотлілого одягу, багато отороченого срібними і золотими нитками. Одночасно до саркофагу піднесли заздалегідь підготовлену купіль, в яку почати обережно викладати кістки, але перед тим, як приступити до їх омивання і вихрещення з православної віри, яку сповідував при житті князь, в католицьку, один із ченців — канонік Стефан — звернувся до всіх присутніх із словами:
— Ми зібрались сюди на прохання світлішої княгині Анни-Алоїзи, щоб посмертно прийняти в Богові спочиваючого її батька до лона католицької церкви. Та на це потрібна згода, але він покійний, і, щоб таку згоду дістати, я змушений звернутись безпосередньо до його духа, який витає в цей час серед нас.
Після цих слів Стефан, перебираючи в руках чотки, прочитав молитву і знову звернувся, але не до присутніх, а до духа покійного Олександра:
— Ваша світлість! Скажіть, чия віра ліпша?
Настала мертва тиша, крізь яку тільки чулось швидке стуготіння сердець в грудях людей. Коли напруження досягло зеніту, від вівтаря під склепінням відбився глухий і далекий, нібито з потойбічного світу, голос: