Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
Ще в часи укладання Хотинського мирного договору обидві сторони були ним не задоволені. Тому, зрозуміло, яка недовіра існувала серед учасників Хотинської битви. Наприклад, запорозькі козаки цілком закономірно підозрювали поляків, після смерті головнокомандувача Яна Ходкевича, литовця за походженням, що ті можуть уладнати з турками справи мирного договору за рахунок козаків. Тому «у ніч з 11 на 12 жовтня все козацьке військо переправилося на лівий берег ріки і стало під Брагою. Вочевидь, переважна більшість запорожців перейшла Дністер убрід під своїм табором… Козаки П. Сагайдачного вдалися до прихованої переправи, оскільки підозрювали, що поляки і турки могли проти них змовитися. 12 жовтня у польсько-литовському таборі дізналися не лише про переправу запорожців, а й про те, що цього дня сили Османа II відійшли від Хотина на кілька десятків кілометрів» [227, с. 125].
Щоби не виникали непорозуміння і кривотлумачення щодо раптового відводу запорізьких військ на лівий берег Дністра, слід вивчити ситуацію напередодні цього. Так-от: «Уранці 10 жовтня армія Османа II без шуму покинула свої старі позиції і стала на тому місці, де зупинилася перед початком Хотинської битви (та атакувала виключно козацьке військо. — В.Б.). Від турків повернулися до своїх польські посли. Увечері 11 жовтня С. Журавинський та Я. Собеський взяли участь у козацькій раді в запорозькому таборі. Вони розповіли про укладений турецько-польський договір (зазначимо, що поляки та литовці представника козаків до укладення тої угоди не допустили, тому й не мали довіри з боку запорожців. — В.Б.). Козаки їх запевнили, що дотримуватимуться його статей. С. Журавинський та Я.Собеський порушили питання про порядок маршу запорожців з-під Хотина додому. Їм пообіцяли відповісти наступного дня, оскільки, мовляв, уже пізно…» [227, с. 125].
Не довіряючи ні полякам, ні туркам, і, як бачимо з наведеної цитати, маючи на те причини, козаки вночі, вбрід, перейшли Дністер і стали воєнним табором під селом Брага. Тобто — на своїй батьківській землі. Що цікаво: «12 жовтня у польсько-литовському таборі дізналися не лише про переправу запорожців, а й про те, що цього дня сили Османа II відійшли від Хотина на кілька десятків кілометрів» [227, с. 125].
Петро Сагайдачний був настільки проникливою людиною, що розумів уже 1621 року: не треба довіряти ні ворогам туркам, ні союзникам полякам. Кожна з держав мала свої інтереси.
Отакого українського державця і полководця ми мали у 1616–1622 роках.
«…під Хотином і на території Молдавії козаки завдали туркам втрат, які становили від дев’яти до десяти тисяч солдатів (лише у нічних операціях запорожці знищили близько 4,5 тисяч ворогів). З урахуванням втрат османських сил у морських битвах (7,4 тисячі осіб) у Хотинській війні від рук українських козаків полягло приблизно 16,4–17,4 тисячі солдатів противника. Щодо загальних втрат запорожців під Хотином й у Молдавії, то вони становили орієнтовно 1400–1600 осіб, а з урахуванням померлих, а також тих, хто загинув на морі — близько 39–50 осіб… Є підстави… (вважати, що турки під Хотином втратили. — В.Б.) близько 15 тисяч осіб…
Отже, у Хотинській війні армія Османа II зазнала стратегічної поразки як на морі, так і на суші…
Вже навесні 1622 р. проти «героя» Хотинської війни Османа II спалахнув заколот. У ньому взяли участь невдоволені султаном яничари… До антисултанського заколоту активно залучилися й сипахи. Османа II задушили, а султанський престол вдруге посів його слабоумний дядько Мустафа І…» [227, с. 128].
Справжніми героями Хотинської війни 1621 року став Петро Сагайдачний та його запорожці.
«Оскільки війна з турками закінчилася і Сигізмундові III вже не потрібно було навсібіч сипати пустими обіцянками, він не пізніше як наприкінці жовтня 1621 р. дійшов думки, що, спекавшись турків, можна взятися і за запорожців…» [227, с. 128].
Так польські королі та польська влада вже укотре обманули українських козаків та їх гетьмана — не виконали головної своєї обіцянки: визнання незалежної української Православної церкви та її нововихрещених владик. Поляки й надалі думали плювати в українські душі, нав’язуючи їм свій католицизм.