Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання
- Автор: Пиранделло Луиджи
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00733-0
- Переводчик: Галина Васильевна Бережная
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання». Краткое содержание книги:
— Але ж і я! — вигукнув Поміно. Йому вже увірвався терпець. — Вся округа опізнала! Не вони самі!
— Молодці! Молодці! Він достеменно схожий на мене?
— Твій зріст… Твоя борода… Одягнений у чорне, як ти… І потім… ти ж пропав… тебе так довго не було…
— Ну, звичайно, я зник, переховувався, ти ж це вже чув? Ніби не через них довелося втікати… Через неї, через неї… І, ти знаєш, я намірився був повернутися… Так, так! З мішком золота! Як раптом… виявляється, що мене вже нема, я мертвий, потопельник, уже й розклався… І всі мене опізнали! Слава богу, я два роки тинявся повсюди, як блудний син, а ви тут не сумували: заручини, весілля, медовий місяць, бенкети, радощі, донька…
— А тепер? Що ж буде тепер? — корчачись повторював Поміно. Він наче на голках сидів. — Ось що я питаю.
Ромільда встала і перенесла дитину в люльку.
— Ходімо, ходімо звідси, — мовив я. — Маленька заснула. Побалакаймо в іншому місці.
Ми перейшли до їдальні. На столі ще стояла недоїдена вечеря. Смертельно блідий, ошелешений, з перекошеним обличчям, Поміно весь тремтів і моргав скаламученими очицями, які від страждання звузилися, а зіниці в них стали двома цяточками, чухав собі лоб і повторював, наче в забутті:
— Живий… живий… Як же це? Як же це!
— Ану, перестань скиглити! — гримнув я. — Зараз усе вирішимо, кажу тобі!
Ромільда наділа халат і приєдналася до нас. Я замилувався нею, побачивши її при світлі лампи: погарнішала, стала такою, як була до заміжжя, навіть кращою.
— Дай я хоч подивлюся на тебе, Ромільдо. Ти дозволяєш, Поміно? В цьому немає нічого поганого: я ж раніше за тебе був її чоловіком і довше, ніж ти. Та не соромся, Ромільдо! Он поглянь, поглянь, як корчиться Міно! Тепер ти впевнилась, що я насправді живий?
— Так не можна! — перемінився на лиці Поміно.
— Хвилюється! — підморгнув я Ромільді. — Ну, гаразд, заспокойся, Міно… Я ж сказав, що лишу її тобі, і дотримаю слова. Тільки зажди… З твого дозволу!
Я підійшов до Ромільди і смачно цмокнув її в щоку.
— Маттіа! — аж застогнав Поміно.
Я знову зареготав:
— Ревнуєш? До мене? Оце такої! У мене ж право першості! Власне, Ромільдо, можеш вважати, що нічого й не було… А знаєш, любий Міно, я, йдучи сюди, думав (ти вже вибач, Ромільдо), я думав, що ти будеш страшенно радий, коли я дам тобі можливість стати вільним, і, признаюся, це мене ще й засмучувало, бо я ж хотів помститися. Ти не повіриш, я й зараз, мабуть, не проти відібрати в тебе Ромільду — ти її кохаєш, я бачу. А вона… Так, так, це схоже на сон, але вона така сама, якою була кілька років тому… Пригадуєш, Ромільдо?.. Ти не плач! Ти знову плачеш? Ех, які то були часи!.. Та вже не повернеш… Гаразд, у вас є дитина — отож і говорити нічого! Даю вам спокій, сто чортів!
— А шлюб же наш буде недійсним! — закричав Поміно.
— Нехай собі буде! — мовив я. — Якщо його й розірвуть, то чисто формально. Я не домагатимусь своїх прав, не домагатимусь, аби мене офіційно визнали за живого, коли раптом щось не припече. Я буду цілком задоволений, якщо всі побачать мене і довідаються, що насправді я живий. Єдине, чого я бажаю, це не вважатися мертвим. Повірте мені, таке становище — справдешня смерть. Ромільда стала твоєю дружиною… Все інше мені байдуже! Ти одружився не потаймиру, усі про це знають, усім відомо, що вона вже цілий рік твоя дружина, тож нехай усе так і лишається. Невже ти гадаєш, що комусь стукне в голову з’ясовувати, чи й досі законний її перший шлюб? Багато води спливло… Ромільда була моєю дружиною, а тепер уже рік, як вона твоя дружина, мати твоєї дитини. Через місяць уже й балачок про це не буде. Правильно я кажу, двічі тещо?