Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання
- Автор: Пиранделло Луиджи
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00733-0
- Переводчик: Галина Васильевна Бережная
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання». Краткое содержание книги:
Набурмосена вдова Пескаторе похмуро кивнула головою. Але Поміно все дужче непокоївся:
— А ти лишишся тут, у Міраньйо?
— Авжеж! Іноді вечорами заходитиму до тебе випити чашечку кави чи келишок вина за ваше здоров’я.
— Е, це вже ні! — скрикнула вдова Пескаторе, скочивши з місця.
— Та він жартує! — озвалася Ромільда, не піднімаючи очей.
— Бачиш, Ромільдо, — звернувся я до неї. — Вони бояться, щоб у нас із тобою не зродилось кохання… Це було б дуже мило з твого боку! Та годі, не треба мучити Поміно… Я хочу сказати, що коли він не бажає приймати мене в своєму домі, то я прогулюватимусь під твоїми вікнами. Гаразд? І виспівуватиму тобі найніжніші серенади.
Поміно, блідий, знервований, ходив туди-сюди по кімнаті і все бурмотів:
— Це неможливо… це неможливо…
Зненацька він зупинився і сказав:
— Безперечно, вона, раз ти живий і заявився сюди, вже не буде моєю дружиною…
— А ти вважай, що я помер! — спокійно відповів я.
Він знову забігав по кімнаті:
— Тепер я не можу так вважати!
— То й не вважай! Ну, поміркуй сам: кого тобі боятися, якщо Ромільда не суперечить? Нехай вона сама скаже… кажи-но, Ромільдо, хто з нас кращий? Я чи він?
— Та я питаю, як бути перед лицем закону! Перед лицем закону! — закричав Поміно, зупиняючись.
В очах Ромільди з’явилась тривога.
— Невже ви не розумієте, — зауважив я, — що найдужче доведеться терпіти мені? Вибач, Поміно, але ж віднині мені доведеться бути свідком того, що моя дружина веде з тобою шлюбне життя.
— Так вона ж тепер не твоя дружина! — заперечив Поміно.
— Ось що я вам скажу, — зітхнув я, — хотілось мені помститися, але я не буду. Лишаю тобі, Поміно, дружину, даю тобі спокій, а ти ще й не вдоволений? Тоді вставай, Ромільдо, й ходімо звідси! Пропоную тобі пречудову весільну мандрівку… Ми зуміємо з тобою розважитись! Залиш цього набридливого плаксія. Він же хоче, щоб я справді кинувся у воду біля млина в маєтку Стіа!
— Та не хочу я цього! Не хочу! — заволав у нестямі Поміно. — Але ти хоча б виїхав звідси! Адже тобі сподобалось удавати небіжчика! Їдь негайно і подалі звідси, так щоб ніхто не бачив тебе. Бо я… поки ти тут… живий…
Я підвівся, заспокійливо поплескав його по плечу і розповів, що вже був у свого брата в Онельї. Там усі тепер знають, що я живий, і завтра ця звістка неодмінно долетить до Міраньйо. Потім я закричав:
— Знову стати небіжчиком? Нидіти десь далеко від Міраньйо? Жартуєш, любий мій! Заспокойся! Живи собі тихомирно зі своєю дружиною і ні про що не турбуйся… Хай там як, а весілля твоє відгуляли. Всі згодяться, що я чиню правильно, зважаючи на вашу дитину. Обіцяю, присягаюся, що ніколи не зайду навіть на чашечку кави та щоб помилуватися вашим коханням, вашою радістю, вашим щастям, побудованим на моїй смерті… Невдячні! Б’юсь об заклад, ніхто, навіть ти, найвірніший мій друже, не побував жодного разу на кладовищі, не приніс вінка, не поклав хоч маленької квіточки на мою могилу… Правда ж? Чого мовчиш?
— Тобі все жарти!.. — зіщулився Поміно.
— Жарти? Ніякі не жарти! Адже там лежить тіло небіжчика, а з цим не жартують. Ти бував там?
— Ні… не… У мене мужності не вистачило… — промимрив Поміно.
— А дружину в мене відняти — на це мужності вистачило, шалапуте?
— А ти в мене? — притьмом заперечив він. — Ти ж перший забрав її в мене, коли був живий! Хіба не так?
— Я?! Отакої! Вона ж сама не схотіла тебе! Невже знову повторювати, що вона вважала тебе дурнем? Скажи йому, Ромільдо, прошу тебе, а то, бач, звинувачує мене в зраді… Ну, гаразд! Не будемо про це. Він все-таки твій чоловік. Але я ні в чому не винен… Ну, годі, годі. Завтра я сам провідаю того бідолаху-небіжчика, який лежить там без жодної квіточки, не скроплений жодною сльозиною… А скажи, плиту хоч поклали на його могилу?
— Так, — швидко відповів Поміно. — За рахунок муніципалітету… Мій бідолашний батько…
— Виголосив промову на моїй могилі. Я знаю! Коли б той горопаха-потопельник чув… А що написано на плиті?
— Не знаю… Писав Жайворонок.
— Уявляю собі! — зітхнув я. — Гаразд. Не будемо і про це говорити. Розкажи краще, як це вам надалося так хутенько одружитися? Не довго ти оплакувала мене, моя люба вдовице… Чи, може, й зовсім не плакала? Ну ж бо, скажи! Хоч одне словечко промов. Невже я так і не почую твого голосу? Бачиш, уже глуха ніч, а тільки-но на світ благословиться, я піду, і все буде так, ніби ми ніколи й не знали одне про одного… Скористаймося ж цими хвилинами. Говори, говори…