Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання
- Автор: Пиранделло Луиджи
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00733-0
- Переводчик: Галина Васильевна Бережная
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання». Краткое содержание книги:
Ромільда стенула плечима, зиркнула на Поміно і нервово всміхнулася. Потім знову опустила очі й почала розглядати свої руки.
— Що я можу сказати? Звісно, плакала…
— Хоч ти й не заслужив, — буркнула вдова Пескаторе.
— Дякую. Але недовго, правда ж? Ці прекрасні очі помилялися легко, однак довго не псували себе слізьми.
— Ми дуже потерпали, — промовила Ромільда, наче виправдовуючись. — І коли б не він…
— Браво, Поміно! — вигукнув я. — А той шахрай Маланья нічого й не допоміг?
— Нічого, — різко відповіла вдова Пескаторе. — Усе зробив він…
І показала пальцем на Поміно.
— Тобто… ні… — поправив її Поміно, — мій бідний тато… Ти знаєш, він же був членом муніципальної ради? Ну от, передусім він виклопотав для Ромільди невеличку пенсію у зв’язку з нещастям… а потім…
— Згодився на ваше весілля?
— Він був невимовно щасливий! І хотів, щоб усі жили тут, разом з ним… На жаль… два місяці тому…
Поміно заходився розповідати мені про батькову смерть, про те, як старий полюбив Ромільду і свою маленьку внучку, як уся округа його оплакувала. Тоді я спитав про свою тітку Сколастику, добру приятельку кавалера Поміно. Вдова Пескаторе аж засовалась на стільці — певне, ще не забула, як свавільна стара запустила їй у лице пригорщу тіста. Поміно відповів, що не бачив тітки Сколастики років два, але вона жива. І в свою чергу почав розпитувати мене, що я робив, де жив і таке інше. Я розповів усе, що можна було розповісти, не називаючи ні імен, ні міст, і натякнув, що ці два роки я провів не в розвагах. Отак гомонячи, ми всі разом чекали світанку, чекали початку нового дня, того дня, коли Міраньйо довідається про моє воскресіння з мертвих.
Ми страшенно потомилися від неспання й нервового напруження. Та ще й померзли. Аби нам хоч трохи зігрітися, Ромільда сама приготувала каву. Наливаючи мені чашечку, вона глянула на мене з легкою, повитою сумом, якоюсь далекою посмішкою:
— Ти, як завше, без цукру?
Що вона побачила в моїх очах? Знітилася, відразу ж опустила погляд.
У сутінках блідого світання я зненацька відчув, як до горла підкочується клубок, і з ненавистю глянув на Поміно. Але духмяна кава парувала в мене під носом, п’янила мене, і я почав поволі сьорбати її. Випивши каву, я попросив у Поміно дозволу залишити в них валізу, поки знайду собі притулок. А тоді когось пришлю по неї.
— Звичайно, залиш! — запобігливо відповів Поміно. — Ти не турбуйся, я сам принесу її…
— Та вона порожня, — сказав я. — До речі, Ромільдо, чи не залишилось у тебе чогось… із мого одягу, білизни?..
— Ні, нічого, — з жалем у голосі промовила вона, розвівши руками. — Розумієш… після такого нещастя…
— Та хто ж міг уявити! — вигукнув Поміно.
Однак я можу присягтися, що на шиї в нього була моя старенька шовкова хустина.
— Ну, годі. Бувайте здорові й щасливі! — мовив я, потискуючи їм руки на прощання. Ромільдина рука тремтіла, коли вона відповідала на мій потиск. Очей на мене так і не підвела. — На все добре!
Коли я опинився на вулиці, то знову відчув себе неприкаяним. Хоч і в рідному містечку, але ж сам-самотою, без притулку, без жодної мети.
— А тепер? Куди ж мені податися? — подумки спитав я себе.
Ішов вулицею, розглядаючи перехожих. І що ж! Ніхто не впізнав мене! Хіба ж я так дуже змінився? Адже кожен, хто здибався мені, міг би хоч подумати: «Як цей чоловік схожий на горопаху Маттіа Паскаля! Коли б око трохи косувало, був би викапаний небіжчик!» Та ніхто не впізнав мене, бо всі вже про мене забули. Ні цікавості я не викликав, ні найменшого подиву… А я ж уявляв собі, який зчиниться галас, який переполох буде, коли мене побачать на вулиці! Такого розчарування і приниження, такої гіркоти й досади я ще ніколи в житті не зазнавав. Навіть переказати не можу, як це мене вразило. Я не зміг навіть привернути до себе уваги тих, з ким колись був добре знайомий, кого відразу впізнавав. Де ж пак! Минуло два роки!.. От що значить померти! Всі, всі вже мене забули, ніби мене ніколи й на світі не було.
Двічі пройшов я з кінця в кінець нашого містечка, і жодна душа не зупинила мене. Моє обурення дійшло до того, що я вже готовий був повернутися до Поміно, сказати йому, що наша домовленість мене не влаштовує, і зігнати на ньому злість за ту образу, якої завдало мені, на мою думку, наше містечко, не впізнавши мене.
Але ж Ромільда не пішла б зі мною добровільно, і я не знав би, куди її вести. Передусім мені слід знайти собі житло. Я надумав піти до муніципальної ради у відділ записів актів громадянського стану, аби мене негайно викреслили зі списку померлих. Але по дорозі туди я передумав і пішов до бібліотеки Санта Марія Ліберале, де й застав на своєму місці мого вельмишановного приятеля дона Еліджо Пеллегрінотто, який теж спершу не впізнав мене. Правда, дон Еліджо запевняв, що впізнав з першого погляду і вже хотів кинутись мені на шию, але чекав, аби я назвав своє ім’я, бо моя поява здалася йому такою неймовірною, що він просто не міг обняти того, хто так скидався на Маттіа Паскаля. Нехай і так! Він перший палко й радісно привітав мене, а потім майже силоміць витягнув на вулицю, аби розвіяти неприємне враження, що його справила на мене забудькуватість моїх співгромадян.